Чому це з нами? Відповідь Бога, яку має прочитати кожен українець!

– Боже, ти ж не залишиш Україну, не кинеш?
– Звичайно, не кину! Чого ти взяла це, моє дитя?

– Просто в моїй країні стільки лиха, стільки горя… І в душі лише одне запитання: “За що?”
– Не «за що?», а «чому?».
– Так чому?
– Тому що на землі накопичилося дуже багато зла. І хтось мусить його зупинити.
– Але чому саме ми?

– У мене на землі немає інших рук, окрім людських рук, ти ж знаєш. Я довго думав… Не кожному це під силу… Мають бути особливі люди… Має бути особливий народ…
– Виходить, нам під силу?
– А хіба ти сумніваєшся?!! Ти озирнися навколо! Хіба зможе хоч хтось зламати цих людей?
– Господи, адже вони ж називали себе нашими братами…
– Таке буває… Споконвіку… Ти ж пам’ятаєш про Каїна та Авеля…
– Пам’ятаю…
– У них нічого не вийде… Вони хотіли роз’єднати Україну, але вона згуртувалася, як ніколи. Вони хотіли її стерти з лиця землі, щоб про цю країну забули, але зараз про неї говорить увесь світ. Вони хотіли забруднити кров’ю її мирний прапор, але Україні вдалося всю планету розфарбувати у кольори пшениці та неба.

– Боже… Стільки будинків зруйновано… Стільки доль скалічено… Гинуть невинні люди, вмирають діти… зникають цілі міста…
– Міста, як, втім, і люди, мають свою місію. Так… це боляче, я знаю. Але іноді по-іншому не виходить. А люди загинули не просто так… Тепер своїми білими крилами ангельськими вони закриватимуть небо над Україною. Навіть на небесах вони не залишать свою країну… своє місто… своїх близьких…
– Ми ж переможемо? Ми вистоємо?

– А хіба може бути інакше з такими людьми? На них їдуть танки, а вони виходять назустріч із голими руками. Навколо виють сирени, а вони лише голосніше читають дітям казки. Всю ніч, до ранку, накинувши тканину, щоб затемнити світло лампи, ліплять вареники та печуть пиріжки, щоб уранці передати гарячу їжу своїм захисникам. Втікаючи під кулями з рідної оселі, вони тягнуть на собі не валізу, а перенесення з кішкою або собакою. Після обстрілів виметають з вулиць шибки і починають висаджувати на клумбах квіти. Попри все, закохуються, одружуються та народжують дітей – нехай навіть у підвалах та на станціях метро. І навіть коли в них стріляють, вони знаходять у собі сили і дедалі голосніше співають свій гімн… Непереможний, незламний, неймовірний народ… Вони здивували своєю силою весь світ і… навіть мене, якщо чесно. Я не очікував… але зрозумів, що не схибив…

– Ну що ж, значить, ми потерпимо… Ми обов’язково впораємося, вистоємо, не здамося! Ти тільки, будь ласка, не йди далеко.
– Тримайтеся за руки! Будьте всі разом. А я буду поряд, я обіцяю. Добра звістка неодмінно прийде.
Вже скоро…

Автор Тетяна Лонська