Діти, бережіть батьків, на кожного чекає старість.

Дочка голосно сварилась,
Аж по хаті ішов дзвін.
Зять притих біля віконця:
Сердився, напевно, він.

За столом сиділи внуки.
Їм не зрозуміти,
Що хотіли від бабусі
Її рідні діти.

Виявляється тарілку
Старенька розбила,
Коли кухню прибирала
І посуду мила.

“Вона дорого коштує, —
Сказала їй дочка.
— Як будеш себе так вести,
Підеш до синочка.

Там невістка тобі скаже,
Де зимують раки.
І тоді у тебе будуть
Припадку ознаки…”

Послухала це бабуся,
Голову схилила.
А колись же була дочка
Добра, щира, мила.

Витерла сльозу бабуся,
Звернулась до Бога:
“Зроби, Господи, все так,
Щоб дочки дорога

Була легка, не терниста,
Квітами цвіла.
Доля щастя і достаток
Щоб їй дала.

Забери мене до Себе
В світлі Небеса,
Де в Раю пташки співають,
Тиші є краса…

Що тепер із мене взяти?
Усім я мішаю.
Дай носки лиш дов’язати.
Прошу і благаю.

Дочка мерзне дуже в ноги,
Мерзнуть і онуки.
Хочу трохи їх зігріти
До нашої розлуки…”

За вікном місяць світив,
Кожен думав за своє.
Ніхто в домі не цінив,
Що бабуся поруч є.

Помолилася бабуся,
Усміхнулась усім ніжно…

(Буде каятися дочка,
Та буде вже пізно)…