Дива трапляються – дивовижна історія про маленького хлопчика із дитбудинку, який знайшов маму.

— Алло, це бюро знахідок? — запитав дитячий голосок.
– Так, малюк. Ти щось загубив?
— Я маму загубив. Вона, випадково, не у вас?
— А скажи, будь ласка, яка вона твоя мама?

— Вона дуже красива і добра! І ще вона любить кішок.
– У нас для тебе Хороші новини! Якраз вчора ми знайшли одну маму, ймовірно, це твоя. А звідки ти дзвониш?
— З дитячого будинку №3.
— Добре, ми скоро відправимо твою маму до тебе в дитбудинок. Очікуй.

І ось вона увійшла в кімнату, найкрасивіша і добра, а на руках у неї муркотіла справжня жива кішка.
— Мама! — радісно закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що у неї захопило дух. – Мамочка моя!!!

…Артемко прокинувся від власного крику. Такі сни снилися йому майже щоночі. Він засунув руку під подушку і витягнув фотографію дівчини. Цей знімок він знайшов рік тому під час прогулянки на вулиці. Тепер він дбайливо зберігав його у себе під подушкою. Він був упевнений, що це його мама. У темряві Артем подовгу вдивлявся в її ніжне обличчя і непомітно для себе засинав.

Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, за традицією обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і приголубити кожного малюка. На підлозі біля ліжечка Артема вона помітила фотографію, яка вночі випала у нього з рук. Ангеліна Іванівна підняла фотографію і запитала хлопчика:

— Артемчику, а звідки у тебе це фото?

— Я знайшов його на вулиці.

— А хто це?

— Це моя мама, — посміхнувся малюк і додав, — вона найкрасивіша і добра, а ще вона любить кішок.

Завідувачка розмірковувала. Справа в тому, що вона відразу впізнала дівчину на знімку. Перший раз вона прийшла в дитячий будинок в минулому році з друзями-волонтерами. Напевно, тоді вона і загубила тут фотографію. З тих пір ця дівчина доклала багато зусиль, щоб домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але, на думку бюрократів, у неї був істотний недолік: вона була незаміжня.

– Що ж, – сказала Ангеліна Іванівна, – якщо вона твоя мама, це докорінно змінює справу.

Увійшовши до себе в кабінет, завідувачка сіла за стіл і стала чекати. Десь через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:

— До вас можна, Ангеліна Іванівна? – В кабінет заглянула та сама дівчина з фото.

— Так, звичайно, заходьте, Аліночка.

Дівчина увійшла в кабінет і поклала перед завідуючою пухку папку з документами.

– Ось, – сказала вона, – я нарешті все зібрала.

– Добре, Аліночка. Мені потрібно задати вам ще кілька питань. Так належить, розумієте … ви усвідомлюєте, яка відповідальність тепер лежить на вас? Адже дитина — це на все життя.

– Я все усвідомлюю, – відразу видихнула Аліна. – Розумієте, я просто не можу спокійно жити, знаючи, що дуже потрібна комусь, але ми не разом.

– Добре, – погодилася завідувачка. — А коли ти хочеш подивитися діток?

— Я не буду дивитися, Ангеліна Іванівна. Я візьму першу дитину, яку ви приведете, — сказала Аліна, впевнено подивившись завідуючою в очі.

Ангеліна Іванівна була вельми здивована.

— Я хочу, щоб все відбулося як у справжніх батьків, — почала схвильовано пояснювати Аліна, — адже мами не вибирають собі малюка… Вони не знають, яким він народиться… гарним чи негарним, здоровим або хворим… І я теж хочу бути справжньою мамою.

– Знаєте, Аліно, я вперше бачу такого усиновителя, – посміхнулася Ангеліна Іванівна. Але я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього в пологовому будинку. Я можу привести його зараз, якщо ви готові.

— Так, я готова, покажіть мені мого сина.

Завідувачка пішла і незабаром повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.

— Артемко, — почала Ангеліна Іванівна, — познайомся, це…

— Мама! – вигукнув Артем і кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що у неї захопило дух. – Мамочка моя!!

Аліна гладила його по скуйовдженим волоссю і шепотіла:

– Синку мій, синочку … я тепер з тобою…

Вона підняла очі на завідуючу і запитала:

— А коли можна забрати сина?

— У нас зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного. Спілкуються спочатку тут, а потім беруть на вихідні, і якщо все в порядку забирають назовсім.

— Я відразу заберу

Артема, — твердо сказала Аліна.

— Добре, — махнула рукою завідувачка, — завтра ж все одно вихідні. А в понеділок прийдете, і ми оформимо всі документи.

Артем світився від щастя. Він тримав маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо заметушилися нянечки, що збирають речі, підійшли попрощатися вихователі, на очах яких з’явилися сльози.

– Ну Артемко, будь здоровий! Приходь до нас в гості, — попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.

— До побачення, прийду! — відповів Артем. І через хвилину вони з мамою опинилися на вулиці, залитій сонячним світлом.

Коли вони відійшли від дитбудинку, малюк нарешті зважився поставити мамі важливе питання:

— Мама… а ти кішок любиш?

– Обожнюю! У нас з тобою вдома їх цілих дві, — засміялася Аліна, стискаючи в руці крихітну долоньку.

Артем щасливо посміхнувся і, підстрибуючи на ходу, поспішив за мамою.

Ангеліна Іванівна дивилася у вікно услід Аліні з Артемчиком. А коли вони зникли за рогом, сіла за стіл, підняла трубку телефону і набрала номер:

— Алло, це Небесна Канцелярія? Прийміть, будь ласка, заявку. Ім’я клієнтки: Аліна Смирнова. Категорія заслуги: найвища — подарувала щастя дитині… Надсилайте все, що годиться в таких випадках: величезне щастя, взаємну любов, удачу у всьому… Ну і, зрозуміло, ідеального чоловіка, вона ще незаміжня… Так, я розумію, що дефіцит, але ви ж розумієте, мова йде про винятковий випадок. І ще про нескінченний грошовий потік не забудьте, адже малюк повинен добре харчуватися… Вже все надіслано? Дякую!

Крізь зелене листя дерев у дворі дитячого будинку лилося сонячне світло, на майданчиках були чутні дитячі голоси. Завідувачка поклала трубку і підійшла до відкритого вікна. Вона любила при можливості стояти і дивитися на своїх малюків, розправивши за спиною величезні білосніжні крила…

Може бути, що ви не вірите в ангелів, але ангели вірять у вас!