Дуже красива притча про те, що завжди треба покладатися на Бога і довіряти Йому.

Щоб не сталося у житті, які би проблеми не трапилися на шляху, завжди покладайтеся і довіряйте Богу.

— Ти віриш у чудо ?
— Вірю.
— Справді ? Ти бачив яке-небудь чудо ? 
— Звичайно.
— Яке ?
— Тебе.
— Мене ?
— Хіба я чудо ?
— Так.
— ? ? ?
— Ти дихаєш. Маєш ніжну теплу шкіру. В тобі б’ється серце. Ти бачиш. Чуєш. Бігаєш. Їси. Співаєш. Думаєш. Смієшся. Любиш. Плачеш…

— Так ? І це чудо ?

Був собі горобець, життя його — безнастанні клопоти і переживання.

Ще в яйці він журився: «Чи вдасться мені щасливо вибратися з такої твердої шкаралупи ? Чи не випаду я з гнізда ? Чи мої батьки зможуть мене вигодувати ?»
Щойно впорався з цими турботами, як голову обсіли нові.

Перед першим польотом горобець знову бідкався: «Чи втримають мене мої крила ? А якщо я розіб’юся ?.. Хто мене позбирає ?»

Уже впевнено літаючи, горобець далі почав переживати: «Чи знайду пару, чи поталанить мені з горобчихою ? Чи впораюся з будуванням гнізда ?»

Владнав і ці проблеми, але турботи не припиняли його непокоїти: «Чи вилупляться в мене пташенята ? А якщо зламається гілка — загине вся моя сім’я ? А якщо сокіл украде моїх писклят ? І взагалі, чи зможу я їх вигодувати ?»
Коли вилупилися здорові веселі й гарненькі горобчики і вже почали тріпотіти крильцями, горобець знову за своє: «Чи вистачить їм їжі ? Чи вдасться втекти від котів та інших розбійників ?»

Одного дня під деревом зупинився Ісус. Вказав пальцем на горобця і промовив: «Подивіться на птахів небесних: не сіють і не жнуть… а Отець Небесний годує їх !»

Аж тоді горобець зрозумів, що йому нічого в житті не бракувало. На жаль, раніше він цього не усвідомлював.

© Бруно Ферреро