Дуже правдиво! Вірш: “Жорстоке серце не вміє любити”.

Двобій жорстокості й кохання або розлучення через кота.

Сіренький котик нявкав біля тину,
Від голоду бідненький весь тремтів.
Безжалісно залишив хтось тварину,
Біля зупинки в затишку кущів.

Вже через мить автобус зупинився
Із нього вийшла пара молода,
Юнак до щічки дівчини тулився,
Повільною була у них хода.

Той котик миттю кинувся під ноги,
Дивився в очі, жалібно нявчав,
Просив собі людської допомоги,
Але юнак його не помічав.

Він наступив сіренькому на лапку
– Тварина заревіла що є сил.
Юнак спіткнувся, випустив з рук папку,
Що впала до землі в дорожній пил.

У хлопчака прозріла миттю злоба,
На нього мило так дивився кіт,
А він жорстоко глянув так з під лоба
І сильно вдарив котика в живіт.

Сіренький через мить злетів у гору,
Голівкою ударився в стіну
І впав без руху, просто під опору,
Навіки перейшовши в фазу сну.

Юнак зареготав несамовито,
Співала бісу продана душа,
Камінне серце билося відкрито:
Без жалю, без провини й на гроша.

А дівчина миттєво заридала,
Вліпила юнакові по щоці
І мертве вже котятко витирала
Червоною серветкою в руці.

Жорстокість вже змогла кохання вбити
І він для неї зовсім інший став.
Юнак щось намагався пояснити,
Руками за плече її тримав.

Та дівчина нічого вже не чула,
Усе перевернулося за мить,
Обручку подаровану вернула,
Думками полетіла десь в блакить:

«Коли він зміг безпомічну тваринку
Ударити ногою мов тиран
– То чи полюбить він в нещасті жінку,
Коли біда, хвороба чи обман!?».

Черства душа не зміниться ніколи,
ЇЇ чуже, мов власне, не болить.
Життя – це не розваги і приколи,
У нім існує чорна й біла мить.

Жорстокість і кохання позмагались,
Схрестили вдвох оголені мечі,
А темні сили радісно втішались,
Коли дві долі плакали вночі.

В гармонії потрібно з світом жити
І менших шанувати всіх братів
– Тоді і тебе будуть теж любити.
Усі-усі: від Бога до котів.

Не можна бути ласкавим до жінки
І водночас жорстоким до кота,
Любов не розділяють на частинки,
Вона одна, безмежна і проста!

Вона одна – як сонечко яскраве,
Що щедро шле на Землю промінці
І віддає тепло своє ласкаве
Однаково по світу в всі кінці!

Микола Курилюк. с Дубечне. Волинь.