Поки ти була зайнята…

Дівчата у руках  тримали той самий журнал в якому дівчина мріяла надрукувати свої вірші. Свіжий номер. На сторінці красувалось  Катине фото і чотири її вірші. А біля фото замітка від редактора: « Вірші цієї дівчини до нас у редакцію надіслав батько. Лист, що він написав, зворушив усю редакцію. Батькові дуже пощастило з донькою!» З очей Каті хлинули сльози… Вона вихопила з рук подруги журнал і вибігла з авдиторії.

Поки ти була зайнята…

Катя завжди мала купу справ. Навчання в університеті займало більшу частину дня. А потім робота у кав’ярні, зустрічі… Вечорами вона щоразу щось писала, читала, вигадувала. Вона жила повним життям.  Купа друзів, купа знайомих. Концерти, дискотеки… Але завжди мріяла, щоб її вірші надрукували у відомому журналі. Але не наважувалась відправити. І нікому про це не говорила…

Вона жила з батьком. Щоразу вони сварились через якісь дурнички, принаймні, так здавалось Каті. Батько злився, йшов у іншу кімнату, а Катя скривившись йшла робити щось своє. Вони розмовляли мало і кожен жив своїм життям. Катя не поспішала відкривати йому душу, та й батько, як здавалось Каті, не робив спроб. Одного  ранку Катя прокинулась і побачила, що запізнюється. Почала бігати кімнатою. Тато несміливо постукав до кімнати:

– Катю, я…

– Тато, у мене немає часу, я зайнята – обірвала дівчина батька на півслова.

Вона побігла на пари і знову увесь день пробігала по справах. Йшла вона додому дуже втомлена. Ввалившись у квартиру дівчина скинула з ніг кеди і зробивши чашку чаю  сіла за комп’ютер щось писати. Двері квартири відкрились, повернувся батько з роботи. Він втомлений зайшов до квартири, спокійно роззувся і пішов на кухню щось їсти, але побачивши доньчині кеди зайшов до неї.

– Катю, я хотів тобі сказати…

– Тат, давай завтра! Я дуже зайнята, о тут треба дописати і взагалі… – батько не дослухав її, а тихо вийшов і закрив двері.
Наступного дня Катя знову прийшла на пари у поганому гуморі. Невиспана і зла вона зайшла у авдиторію, як раптом на неї налетіли подруги. Вони почали голосно щебетати:

– Чому ти нам не казала?

– Та ти що! Ти ж справжній талант!

– І ти мовчала?? Я ж тебе стільки часу знаю!

Дівчата у руках  тримали той самий журнал в якому дівчина мріяла надрукувати свої вірші. Свіжий номер. На сторінці красувалось  Катине фото і чотири її вірші. А біля фото замітка від редактора: « Вірші цієї дівчини до нас у редакцію надіслав батько. Лист, що він написав, зворушив усю редакцію. Батькові дуже пощастило з донькою!» З очей Каті хлинули сльози… Вона вихопила з рук подруги журнал і вибігла з авдиторії. Вона довго бродила містом вперше прогулявши пари.

Додому Катя прийшла пізно. У вікні квартири уже світилось світло. Батько був вдома. Дівчина  піднялась сходами на свій поверх і відкрила ключем замок. Спокійно знявши пальто і кеди дівчина підійшла до дверей татової кімнати. Злегка відкривши двері  дівчина побачила батька, який сидів і дивився телевізор. Він сумно посміхався новинам, що слухав.
– Чому ти мені не сказав? – сказала дівчина.

– Ой. Катю, ти мене налякала. Ти про що? – запитав тато  піднімаючи очі на доньку.
– Про журнал.

Дівчина почала плакати. Батько здивовано підвівся на ноги.
– Доню, ти чого? Я старався тобі це сказати… – батько підійшов і обійняв дочку, яка голосно плакала.
– Звідки ти знав, що я про це мрію? Ти здійснив мою мрію, ти це розумієш? – плакала дівчина міцно обіймаючи батька.

– Я не знав. Одного разу ти залишила на кухні свій зошит з віршами, я прочитав… Знаю, то не красиво. Але ж ти мені ніколи нічого не розповідаєш… Не поділишся. А журнал, в тебе ж їх так багато. Всі випуски…От і я вирішив… Не варто було?

– Варто! Дякую… Дуже. – говорила дівчина заплаканим голосом уважно дивлячись на батька, немов дуже давно його не бачила, хоча, може так воно і було…
– Ти ж так гарно пишеш… – почав-но батько.

– Тато, коли ти встиг посивіти? – перебивши його запитала Катя.
– Поки ти була зайнята. – сумно сказав батько пригортаючи доньку до серця.

Ми часто перестаємо помічати наших батьків. Вони щодня з нами. Здається,  так буде завжди… Ми дорослішаємо, наші думки тепер літають десь у першому коханні, у навчанні, у зустрічах з друзями. Ми не помічаємо, що вони можуть зробити заради нас. Ми не помічаємо їхньої першої сивини. Ми не помічаємо…

Одного дня ми теж станемо батьками і зрозуміємо все. А поки що, головне не забувати про них…І частіше казати «дякую» і «люблю», щоб одного дня не було запізно.

Ольга-Марія Гнип. Джерело