Сидів собака при дорозі – Старий, голодний і худий…

Сидів собака при дорозі –
Старий, голодний і худий…
Із місця зрушити не в змозі,
Всім непотрібний, всім чужий.

Хазяїн там його залишив,
Сказав: “Чекати!”, він – чекав,
Про те, що став у домі лишнім,
Цього, звичайно, пес не знав…

Хазяїн мовчки сів в автівку,
Загув мотор і різко рушив,
А пес услід лиш гавкнув дзвінко,
Та з місця ні на крок не зрушив…

Вже кілька днів сидів на місці –
Не їв, не пив, а вірно ждав,
Хотів додому, супу в мисці,
Все на дорогу поглядав.

За скільки років його служби
Він вперше був один, не вдома,
Його любові, його дружбі
Утома була невідома.

Хазяїн і його родина –
Собаці були найдорожчі,
Ніколи в нього до людини
Не було навіть краплі злості.

Більше десятка літ прожив –
Невже ж господар його зрадив?!
Пес був щасливий, пес тим жив,
Коли хазяїн його гладив!..

Так, постарів… Так, став хворіти,
Але ж любити не втомився –
Собою ладен всіх зігріти,
Та, бач, на трасі залишився…

Не міг собака в те повірить,
Що друг найкращий його зрікся,
Що міг отак його покинуть…
І він сидів, не сходив з місця…

…Цей світ жорстокий невимовно,
І ми самі у тому винні –
Ми, люди, живемо гріховно,
Від нас страждають безневинні.

Всі живемо: “Щоб було зручно”,
Піклуємось: “Що люди скажуть?”,
А поряд – хтось стражда беззвучно,
Хоча і виду не покаже.

Що стало з нами, хто підкаже,
Чому людей хороших мало?
Хай ця історія розкаже,
Як підлість ВІРУ не зламала!..

Марина Хорольська 05.08.2018р.