Синку, візьми мене на Великдень додому! Я читала і плакала

– Васильку, візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку. Я притулюся десь у куточку, до рота прикладу хустинку, щоб не кашляти, і перебуду кілька днів у рідній хаті, де і стіни лікують. Я тут не витримаю.

– Ви, тату, як мала дитина. Тепло вам, чисто, їсти маєте що, ще щось із дому привезу, ліки куплю.
– Я не хочу їсти, Васильку, я вже рік не був удома, – старий Петро намагається зазирнути синові в очі. – Я сам залишився в палаті, всіх забрали додому.

– Ну добре, добре, до свят іще чотири дні, якось буде. Василь відвернувся до вікна, а втішений Петро почав ходити палатою, розповідаючи синові, що йому вже набагато краще. Залишившись наодинці, припав поглядом до вікна. Весна… Плакучі верби, які хтось посадив на лікарняному подвір’ї, розпустилися і зазеленіли. Всюди так тихо.

– Усе-таки не всіх забирають рідні на свята, залишаються важкохворі й ті, в кого нікого немає. Самотність знову почала огортати Петра і несамовито стискати у грудях. – Як то витримати ще чотири дні? Коли приїду додому, одразу піду на цвинтар до Марії. О Маріє, серце моє розривається від згадки, що тебе немає. Легенькі хмаринки пливуть і пливуть синім небом, то скупчуються, то бліднуть, і раптово губляться у безмежжі. Білі покривала на лікарняних ліжках, запах ліків і тиша, що несамовито гнітить, обезкровлюють душу, що рветься на рідне подвір’я, де з’явився первоцвіт.

– Боже, Боже, поверни мене додому, там шумить сосна коло хвіртки і від смутку за мною сивіє Маріїна могила, поверни мене на день-два, а тоді роби зі мною, що хочеш, – шепоче Петро, задихаючись від кашлю.

– Віруню, я привезу тата на свята додому, – Василь благально зазирнув у дружинині очі, спробувавши обійняти її за плечі. Віра нервово повела плечем і вивільнилась з обіймів. – Ти добре знаєш, що твій тато хворий на туберкульоз і може заразити всю родину. – Але ж лікар казав, що він давно не виділяє туберкульозних паличок. Тож не становить небезпеки для людей, які його оточують.

– Ти віриш лікарям? Я взагалі вже нікому і нічому не вірю. Ті медики тепер нічого не розуміють. Хіба лікар уболіває за нас? Більше хворих – більше грошей. Чи ти хочеш нас приректи на вічну недугу та загибель? Віра змовкла і до вечора не відізвалася до Василя жодним словом, а вночі довго плакала, жалібно промовляючи, що Василь її не любить. Він пригортав дружину до грудей, цілував мокре від сліз обличчя, просив пробачення і вкотре повторював, що нічого з батьком не станеться, якщо перебуде свята в лікарні.

У суботу Петро не відходив од вікна. З болем дивився на сонце, що пересувалось небом, і на листочки, що зав’язувались у бруньках, на зелені паростки трави, що тягнулися до світла, і на гарних молодих лелек, які кружляли високо-високо.

– До вечора ще далеко, ти приїдеш, синку, по мене, приїдеш, Васильку. Десь у церкві Плащаницю прибрали. Марія з п’ятниці на суботу завжди всю ніч сиділа біля Плащаниці.
– За що Тебе, Ісусе, розіп’яли? – промовив Петро голосно. – За наші гріхи, за наші, а не за Твої, бо Ти був безгрішний. Безгрішний, а помер у такий страшний спосіб, щоб нас, грішних, урятувати. Які нелюдські муки Ти терпів. Прости мені, що розхлюпуюся із жалю, і не залишай мене самого, не залишай мене. Я чув, як лікар казав синові, що дозволяє взяти мене на кілька днів додому, що я вже не заразний.

Сонце почало хилитися до заходу, посилаючи останні промені на молоді крони. Принесли вечерю – молочну кашу, чай і шматочок хліба.

– А вас чому додому не забрали? – немолода жінка, яка принесла їжу, співчутливо подивилася на хворого. Не відповів, бо жаль стиснув спазмом горло. Коли вона через деякий час зайшла забрати посуд, то побачила, що він до їжі не доторкнувся. Важко зітхнувши, понесла все до кухні. Петро на мить відчув присутність в палаті Маріїного духу. Це відчуття було таке сильне, що він мало не знепритомнів. У грудях запекло, світ якось дивно хитнувся, а погляд не міг покинути плакучої верби, що так журливо опустила свої прекрасні розквітлі віти. Притулився гарячою щокою до холодної подушки і так пролежав до ранку, не заплющивши очей. Місяць зазирав у велике вікно, то ховаючись за хмарами, то виринаючи з-за них, кидав свій холодний відблиск на бліде, змучене хворобою обличчя та на сухі блискучі очі, в яких залягла невимовна туга. Раненько на Великдень Василь із Вірою та восьмирічним Ромчиком пішли до церкви. Після Служби Божої хотів їхати до лікарні, але приїхала в гості Вірина рідня.

До вечора сиділи всі за багатим святковим столом, вітаючи одне одного з воскресінням, співали “Христос Воскрес!”, а також веселих українських гаївок. Василь відчув у грудях такий невимовний смуток, що не витримав і вийшов надвір. У церкві дзвонили на честь свята, а смуток переростав у страшний душевний біль, що ятрив серце. Згадав, як колись, саме на Великдень, десятирічним хлопчиком лежав після операції на апендицит у реанімаційному відділенні. До нього нікого з рідних не впускали, то тато весь день простояв під вікном. Він усміхався до Василька крізь сльози, ліпив з пластиліну тваринок і показував йому. Лікар відганяв тата від вікна, він відходив, знову повертався і стояв доти, доки Василько не заснув. Прокинувшись наступного дня на світанку, хлопчик знову побачив тата, який зазирав у вікно. Дотепер не знає, де тоді ночував батько… Відпровадивши гостей, сумно сидів іще близько години, а потім ліг спати.

Та заснути не міг. Віра горнулася до нього, цілувала й гаряче шепотіла, що кохає його. Вранці, готуючи для батька сумку з їжею, поклала туди найсмачнішу ковбасу, найдорожчі цукерки і кілька найкращих мандаринок. Відчував себе таким спустошеним, що майже не чув її слів. У лікарні був вражений тишею, що залягла в коридорах. Не став дочікуватися ліфта, побіг сходами на сьомий поверх. Батькове ліжко було порожнє, лише пружини чорніли, різко контрастуючи з білизною застелених ліжок. Ледь переставляючи важкі ноги, підійшов до чергової медичної сестри. Не чекаючи запитання, вона тихо промовила, що ніхто такого не очікував. Широкий інфаркт розірвав батькове серце саме на Великдень. – Робили все можливе, але, на превеликий жаль… – і замовкла.