Тяжка доля Українок у далекім краю

Йде по вулиці чужій, Струнка, гарна жінка.
Зразу видно, люди добрі,Що, то українка.
Вчора лиш, вона була, У людей служниця,-
А сьогодні вихідний, І вона цариця.

Гарно вбрана, причесана, Фарбовані губи.
І що це, вона служниця, Не скажете, люди.
Це, не жінка, а золото, Що тут говорити…
Вміє шити, вишивати, вміє і в’язати.

Та, всього, що вона вміє, Не можна сказати…
Може випити вина і пожартувати,
На весіллі за столом Може заспівати.

Й детерсивів вдома хоч, вона i не мала,
Але, вся її посуда I без них блищала.

На Україну в наше село, Iталійку взяти,
То, даю я, люди добрі, голову відтяти,
Що, прийшлося б через тиждень нам її ховати.
Бо, в Італії вона Нічого не робила.

Лиш, дивилась телевізор, І з того втомилась.
Вранці, ще вона лежить, У своїй постелі,
Каже, в неї не болять, Лиш одні «капеллі» (волосся).

Вип’є каву у постелі, З’їсть зо два «біскотті»,
Сигарету закурить – І по всій роботі.

То, полежить на дивані, Телевізор включить,
І як він вже, вiн надоїсть, То, служницю мучить.
Не так, склала рушники, Пилюка на стелі.
Застелила не ту простинь, На її постелі.

Вазу ставиш не туди, – Їй з боку видніше.
Треба трошечки туди, А, може лівіше.
I підлога не блищить, Бо, добре не мила,
Певно, знову не дала, В воду детерсива.

Однак ходить до обіду, Бо, час вона має.
Бо, ж сама вона не робить, Лиш нерви тріпає.
Так і хочеться не раз, Такій господині,
Взяти «скопу» і пройтись, У неї по спині.

Приготує за годину, Обід з фабрикатів.
За обідом тільки зирка, Чи, їсиш багато.
Скільки п’єш води стаканів, Бо, ж така розтрата.
Ложки викине в сміття,-Йде відпочивати.

Йде «Яга», нарешті в ліжко, І лягає спати,
Тобі, треба по обіді, Все попрасувати.
Сорочки, труси, шкарпетки, Від мештів шнурочки,

І рівненько поскладати, Носові платочки.

Й не забути о четвертій, Каву їй подати,

Бо, забудеш, то уже, Не прийдеться спати.
Буде пиляти «перке», А, хто його знає.
В нас належачи ніхто, Їжі не приймає.

Потім прийдуть діти з школи, Пропаща година..
Бо, пуста й не вихована, Тут, кожна дитина.
Писки, вереск, завивання, Ніби, у звіринці.
Отаке, тут приходиться, Терпіть українці.

То, ударить тебе в ногу, То, язик покаже.
А що так, робить не можна, – Сеньйора не скаже.
Хай вони, хоч би святих, Із стін познімають,
Тільки хай вони вже їх, Зовсім, не чіпають.

Мабуть, тому і на старість, Їх діти кидають.
I наймають українок, – Хай їх доглядають.
Стара хвора італійка, Нам руки цілує.
Українка її миє, Вдягає, годує.

Її діти, на поріг, Лиш зайдуть до хати,
«Тутто бене» (все добре), – І мерщій із хати тікати.
Має четверо дітей-Синів й доньок має,
А сьогодні українка, Ii доглядає.

Тож, зберіться по «євраці» Усі італійці,
І поставте пам’ятник, Нашій українці.
I встеліть усе підніжжя, Лавром і квітками.

Вона його заслужила, Своїми руками.
Поклоніться їй у ноги, – Вона заслужила,
Усю вашу Італію, Підмела, помила.