Я запросила Долю свою на чай, щоб поговорити у каміна.

Запросила Долю я на чай,
Аби поговорить біля каміна.
Сніжинки лютий за вікном жбурляв,
Дерева розфарбовував у іній.

“Що ж, подружко, і як тобі життя?” –
Відпивши чаю, Доля запитала.
“Я бачу, що роки, як сніг летять” –
І на сніжинки за вікном вказала.

– Живу, як можу, плачу і сміюсь,
Люблю, грішу, і щиро вірю в Бога,
Терплю, сумую, іноді боюсь,
Коли в безвиході життя мого дорога.

Радію сонечку і плачу із дощем,
В добро я вірю, бо душа крилата.
І біль чужий, мені мов власний щем.
І за образу відсіч зможу дати.

Тихенько Доля чаю долила
І запитала дивлячись у очі:
“Живеш як всі, я що могла — дала,
Та щось турбує голову жіночу?”

Від мене, Доле правду не ховай.
Мене ти, як ніхто на світі, знаєш.
Скажи, чи справедлива ти була?
За що, так часто ти мене караєш?

Можливо щось мені ти не дала?
Чи просто поруч бути не захтіла
Коли біда мов хмара обняла,
Коли душа моя від сліз боліла?

І посміхнувшись, Доленька моя
Промовила так лагідно і щиро
“Тебе завжди оберігала я
І кожен крок життя твого — любила.

Без нагляду ніколи не була,
Тобі я в поміч Ангела послала.
Аби його могутні два крила
Від зла тебе завжди оберігали.

На мене, ти прошу, не нарікай,
За те, що часто болем гартувала.
Ти труднощі свої перемагай
Аби душа твоя сильніша стала.

Люби життя, бо двічі нам не жить.
І пам’ятай завжди — воно прекрасне.
І дякуй Господу за кожну світлу мить.
За сльози, і за радість, і за щастя!

Автор: Ольга Конькова Мороз