Будьте добрими в цьому житті, адже воно дуже крихке і швидко минає.
Одного дня, трамвай у звичайному місті, їхав по своєму маршруту. Наближалася кінцева зупинка і в вагоні було дві жіночки, кондуктор та маленький хлопчик. Одна з жінок почала готуватися до виходу, кондуктор подумала, що малий разом з нею та звернулася:
– Жіночко, Ви дитину забули!
А та з огидою відповіла:
– Кого? Цього? Цей безхатько не може бути моєю дитиною.
Тоді кондуктор звернулася до хлопчика:
– Дитя, ти чий? Ти загубився?
– Ні, тітонько, я не загубився. Я просто нічий.
– Такого не може бути! У всіх є мама, а де твоя?
– Моя мама на Небі. Я їду до неї. Підкажіть, будь ласка, який трамвай їде туди?
– Зайчику, немає такого трамваю. І це дуже далеко.
– Що ж мені робити? Я так сумую за мамою і хочу її побачити.
Інша жінка не витримала, підійшла, ніжно обняла та пригорну малого до грудей.
– Маленький, як тебе звати?
– Мама називала Микитою. Але зараз ім’я моє 57.
Жінки зніяковіли від почутого.
– Зараз я живу в дитячому будинку, діток там багато і всі без мам. Вихователі не запам’ятовують наші імена, тому просто дають порядковий номер.
– Тобі дуже погано, дитино?
– Я нікому не потрібен і мене не люблять. Мамуся мене цілувала, читала казки та співала. Кожного вечора ми мололися разом. Вона покинула мене і більше ніколи не повернеться. Тітонько, а Ви колись були на Небі?
– Ще поки ні. Але я знаю туди дорогу. Сам ти туди не потрапиш. Якщо хочеш, я візьму тебе до себе. Ми житимемо разом і чекати Ісуса Христа. Він проведе нас на Небо, туди де тепер твоя мама.
Малий зрадів, очі його засяяли. Він міцно обійняв жінку, а та ніжно його погладжувала та посміхалася.
Бог живе там, де живе любов. А де Бог, там і до Неба не далеко.
