Мудра притча про те, як треба вчити дітей, а іноді й себе, не ображатися:
Одного дня прийшов синочок першачок додому і присів коло тата за стіл. Тато як раз читав газту, але відволікся, бо помітив, що його синочок на щось дуже ображний. Хлопчик не признався, на кого він так образився у школі, адже тато завжди його вчив, що бути ябідою дуже негарно. Тож, на татові запитання, про школу, відповів поверхово і з натягнутою посмішкою. Так минуло кілька днів. Син, ніби і розмовляв, і грався з маленькою сестричкою, але видно було, що щось заважає дитині почувати себе розкуто.
Тоді, мудрий батько покликав до себе синочка і почав таку розмову:
– Знаєш, сину, на світі живе одна дуже дивна тваринка, називається вона “Образка”. На перший погляд вона зовсім не виглядвє шкідливою чи поганою. Якщо вміти з нею поводитися, вона дійсно не може завдати шкоди. Треба лише щоб ця тваринка завжди лишалася на волі, не треба намагатися її одомашнювати, і тоді Образка нікого не чіпає і не завдає клопоту.
Ця тваринка дуже спритна, і якщо намагатися нею заволодіти, то може потрапити в людське тіло. І та людина, до якої вона потрапить в середину, зразу починає почуватися кепсько.
Спочатку Образка починає плакати і кричати, проситися випустити її на волю. Вона слізно розказує, що їй погано і страшно в людському тілі. Але на жаль, люди давно перестали розуміти мову природи, дерев та тварин. Звичайно, є і такі люди, які зразу ж відпускають Образку на волю, це мудрі люди, які розумію, що тримати у неволі тваринку неможна. Але є і такі, яким дуже хочеться потримати диковинку у себе, вони тішаться нею і завжди носять під серцем, як щось цінне. Ці люди постійно думають про свою Образку, підгодовують її. Але тваринка, все одно жити з людиною не хоче, тому постійно шукає спосіб втікти, та на жаль має поганий зір і не може знайти вихід для втечі. А людина, ніби і знає що требі відпустити тваринку, та ні як не хоче цого зробити.
А звірятко росте, а для росту потрібна їжа, от воно і шукає собі поживу де знайде, в людському тілі. І людина це зразу відчуває, бо то там “кольне”, то тут “шпигне”. Та людина все одно не хоче відпустити Образку, бо звикла вже но неї, вона їй як рідна стала. От Образка і росте і їсть людське тіло, тому у народі навіть вислів такий є, що “Гризе когось образа”. От хазяїн Образки і починає хворіти, нездужати та слабшати. А все через звіра того нерозумного. І не розуміє людина, що єдине, що треба зробити, то це відпустити свою образу на волю, тоді легше стане.
А мораль така: Твоя образа, синку – це те, як почувається твоя душа, її стан. І саме ти, і ніхто інший, вирішуєш чи бути тобі скривдженим чи ні. Подумай, чи хочеш ти себе жаліти? Хижаки відчувають слабшого за себе, і нападають на нього. Не тримай у собі образу, краще відпусти, нехай біжить собі.
