Скажіть, бабуся, а що Ви хочете купити? На бабу Дусю уважно дивилася дівчинка років восьми.
– Навіщо тобі, дитинко? – Ми з татом Вам купимо.
– Що купите? – розгубилася баба Дуся. – Ну, що Ви хочете ?…
– Так я це … Просто за хлібом зайшла. – Значить, купимо Вам хліба. Тато йди сюди!
Підійшов чоловік. – Ви не соромтеся, – сказав він бабі Дусі. – Ми з донькою іноді приходимо в цей магазин, і вона вибирає к о г о с ь, кому хоче допомогти. Що Ви хотіли купити?
– Не треба, діточки, – ще більше розгубилася бабуся. – Я і пенсію отримую, і городик у мене є, і п’ят курочок … Це ви в місті за все платите, а ми в селі … Хіба нам багато треба? Спасибі вам, дітки … Дай Бог вам здоров’я!
– Ні! – не відступала дівчинка. – Я знаю, що Вам важко … Це ж видно! Ми обов’язково Вам допоможемо. Що Вам ще, крім хліба? Баба Дуся не знала, що сказати.
– Ну, я іноді ще беру сто грам ковбаски. Прямо тут, біля магазину, з хлібом її і їм. Сто грам … Найдешевшої.
– Показуйте, – сміливо сказала дівчинка, – повертаючись до прилавка з ковбасами. Бабуся довго розглядала вітрину.
– Так тут зараз і немає такої … Я беру ту, що гривень за 40, за 50 … А тут дивіться які ціни! Ні, не треба, діточки. Спасибі вам…
– Зрозуміло, – знову заговорив тато. – Ви, бабуся, постійте тут ось з цим візком, а ми з донькою зараз швидко візьмемо все, що вам потрібно. Віка, вибирай.
– Не треба, діточки, – почала було знову баба Дуся, але ніхто її вже не слухав.
… Коли я під’їхав до магазину, побачив на розі стареньку бабусю. Біля її ніг стояв пакет. В руках вона тримала батон хліба і півпалки вареної ковбаси. Підійшов, тому що помітив – бабуся плаче.
– Що трапилося? – питаю. Бабуся мовчала, а потім каже: – У тебе, дитино, немає в машині ножа. Мені б відрізати шматочок ковбаски, а то бачиш … Це дуже багато. Приніс ніж. Відрізали і хліба, і ковбаси. Решта бабуся акуратно поклала в пакет до круп, макаронів і мандарин.
– Так чого плачете? – знову питаю я.
– Не знаю, дитинко, – відповіла баба Дуся і розповіла мені історію, яку ви тільки що прочитали вище. Вона відкушувала маленькими шматочками то хліб, то ковбасу … А на щоках сльози …
Це сталося у нас в Світловодську. Дівчинку, як каже баба Дуся, звуть Віта. Татусь у неї Олег. Ще й мама в магазині була, теж з покупками допомагала. Не сумніваюся, що і Господь там був. Стояв на розі магазину, обійнявши стару бабусю. Вона їла і … тихо плакала.
Сергій МИРНИЙ.
