Жінко України, де тебе занесло?
В далекій чужині рахувати весни?
Впряглась добровільно, Тож, не зважай на втому,
Через скайп гостюєш у своєму домі…
Слабкість не покажеш, немов серце з леду,
Скиглити не станеш, хоч тобі не з медом,
Рідних запитаєш, кому, чого треба,
Та немає краю, усім тим потребам…
Думають удома, що ти, – жінка сильна,
Та, ціна усьому, – ти роки невільна,
Тихо зуби стиснеш, скупо усміхнешся,
Та, сама не знаеш, коли повернешся…
Поки перші дірки помало латала,
Хитрі заробітки в кабалу втягали,
Зранена тугою – життя, як папірус,
Загравав з душою заробітчанський вірус…
Вроді перші роки, ти до дому рвалась,
Та, із кожним кроком, мов в полон здавалась.
Стали вже, тут люди, тобі приємніші,
Та й кругом, усюди, стає все миліше…
Вдома за тобою, майже не банують,
Хіба на підмогу, надію готують,
Стоїш, ти небого, між двома човнами,
На один пристати, ой, духу не стане…
От, тому в повітрі, дівонько зависла,
Колядують рідні, a ти, зуби стисла,
Нікому сирітко, тебе пригорнути,
В “золотенькій” клітці, мусиш спину гнути…
-” Ще, цей рік і “баста”! “- себе, ніби дуриш,
Приїдеш на Паску – чуть вдома побудеш:
-“Певне ще поїду, коли Божа ласка,
Бо, без мене рідним, закінчиться казка”…
Хоч, ніхто не гонить й ніхто не тримає,
Хіба, стисне плечі й нелегко зітхає,
Знов летиш в дорогу, не працюють гальма,
Знов тебе небогу, зустрічають пальми…
Випала мов квітка, з рідного букету,
В чужині – сирітка, там нема дуету,
Вдома залишаеш усе особисте,
Знов на шлях ступаєш нелегкий, тернистий…
Райські краєвиди, виграває море,
Не відчують рідні, твою тугу й горе,
В полум’ї зайнявся, знов життя папірус
Бо, за тебе взявся заробітчанський вірус.
Автор: Олна Голубяк
