На світанку біля хати
проводжала сина мати…
проводжала у дорогу,
пошепки молилась Богу…
Плакала і розуміла:
виховать й зростить зуміла,
та на жаль в краї далекі,
від біди летять лелеки.
Рушник дала у дорогу,
щоб забув печаль, тривогу,
слізьми пали візерунком,
тим святим, сумним дарунком.
Простягаються нитками
на біленькім полотні,
ти пробач мене, рідненька,
що одна на самоті…
Старість стукає в віконце,
похилився старий тин,
як раніше світить сонце,
та не їде в гості син…
Десь згубився на чужині,
заблукав в чужій землі,
біля хати на калині
не співають солов’ї.
Сльози падали на трави,
де калини білий цвіт,
обійнявши руки мами,
плакав літній чоловік…
Полотно квітками вкрилось,-
візерунки рушника…
в них назавжди залишилось
вишитим його життя…
Ігор Волощук