Якось так склалося, що прожив Іван Степанович все життя один. Любив в молодості вчительку одну, Оленьку, але вона не відповіла йому взаємністю. А більше йому нікого і не треба було. Він жив сам, один в однокімнатній квартирці, працював чоботарем, лагодив чобітки та черевики людям, і зрідка спостерігав за життям своєї коханої.
Дякувати Богу, у неї все було добре: вдало, по любові вийшла заміж, діток народила – двох хлопчиків і дівчинку, та й життя своє добре прожила. А Іван Степанович дуже за неї радів. Правда, свою любов нікуди було подіти, ось він, вже на схилі років і завів собі пса, щоб його любити і піклуватися про нього.
Так і жили вони з Барсвком, дружно і в розумінні. Поки Іван Степанович не зліг із запаленням легенів. А оскільки родичів у нього не було, то ніхто з сусідів і не кинувся, що старенького давно не видно. Добре, хоч Барсік голосно гавкав три дні в закритій квартирі, поки сусіди не додумалися вибити двері. Викликали швидку….
І сниться Івану Степановичу, що йде він по дивному лісі, пташки співають, сонечко крізь листя прослизає, і помічниками ніби руки гладить дідусеві. Тільки, ось сумно йому на душі, чомусь, Барсіка не вистачає для такої ідилії. І тут, де не візьмися, біжить його вірний товариш, щасливий такий, скаче, щоки Івану Степановичу облизує. Ось, разом вже веселіше йти по лісі, тим більше, що дорога важка стала, доводилося через непролазні нетрі брести. Так вони разом весь день йшли, а під вечір втомлені і голодні вийшли на галявину, а на ній красивий будинок з білими колонами, обгороджений високим парканом а на воротах стоїть охоронець.
– Куди це ми забрели, шановний пане? — запитує Іван Степанович. – Це Рай.
Ви, дідусь, померли і до нас потрапили. Заходьте у ворота, відпочивайте, а потім і жити залишайтеся. Тут і води і їжі вдосталь, ні в чому вам відмови не буде. Правда з собаками не можна. Керівництво суворо заборонило з тваринами пускати. Радісно видав всю інформацію сторож. Іван Степанович дуже втомився і пити хотілося страшенно, але, подивившись в очі своєму вірному Барсіку, вирішив продовжити шлях далі, і пішли вони мимо Раю. Всю ніч, з останніх сил, йшли вони вже не розбираючи дороги, а з першими сонячними променями побачили село. Біля якогось будиночка сидів хлопчина і щось з дерева стружив.
– Здрастуй, хлопчина, чи можна у вас поїсти і води напитися? І чи можна у вас з собаками? І що це за місце таке? – Вирішив все відразу розпитати дідок.
— Звичайно можна, і води і їжі вдосталь у нас, і для собаки вашої знайдеться кісточка. А місце це Рай називається.
– Відповів Юнак. Вчора біля Білої будівлі сторож сказав, що це у них там Рай знаходиться.
— Вам сторож цей збрехав нахабно, там якщо за ворота зайти відразу Пекло починається.
— А чому все так? Навіщо брехати? – Не вгамовувався Іван Степанович.— Розумієте, до справжнього Раю доходять далеко не всі, а тільки ті, хто від друзів своїх не відмовляється і вірним бути вміє.
