Вірш, який пронизує душу.
Мій добрий тату… Вже тебе немає…
А серце (вкотре!) плаче вже без сліз.
Згадаю знов тебе, і рідну хату,
В якій ти нас любив і так беріг.
Оберігав дитинство. Ні хмарини…
І юності все мудрість додавав…
Так я ішла з тобою. Від дитини.
А світ усе дорослішим ставав.
Траплялись бурі, були і негоди.
Та хто у молодості думав з нас, і знав:
Так легко було віднайти дорогу
Бо тато долю у руках тримав.
Тримав її в своїх міцних долонях,
І сильний погляд промовляв: “Іди!
Не бійсь нічого, я з тобою, доню!”
І я ішла. Із татом. Як завжди.
І раптом… Світло згасло за хвилину.
Нема дороги… Лиш долина сліз.
“Вернися, тату! Як мені без тебе!?”
А голос звідкісь:”Ти іди, не бійсь!
Я все з тобою, кожну мить і днину.
Життям твоїм опікуюсь завжди.
Моя велика донечко-дитино,
Іди, не бійся. Я з тобою. Йди!”
