Позитивна історія з великим життєвим змістом. Життя занадто коротке, тож поспішайте до своєї мрії, якою б дивною вона не була.
Поважний, трохи повненький адвокат Василь Степанович, зайшов у свій кабінет і остовпів — перед ним сиділа невеличкого зросту бабуся, із синім волоссям. Він міг похвалитися тим, що бачив у житті багато чого, але бабуся його вразила. Перш за все своєю життєрадісністю, вона зовсім не поводилася, як вісімдесятирічна бабуся, а навпаки, ніби дівчинка зручно вмостилася у кріслі і активно гойдала ногами у повітрі. А ще бабуся мала живі, повні ентузіазму та завзятості очі. А ще це ясно-синє волосся…кольору волошок. Правду сказати адвокат не знав, як себе поводити, але взявши себе у руки чемно запитав, з якою метою пані до нього прийшла.
— Заповіт скласти, чого ж іще мені до вас приходити — весело відповіла бабуся — тож записуйте мою останню волю…Після моєї смерті передайте мій мозок в дослідний інститут, я переживаю, що їм нема вже що досліджувати, а мій мозок, навіть для мене іноді загадка.
Усіх мої котиків прошу роздати моїм друзям, бо майже всі вони — люди похилого віку та ще й самотні, а коти мої мають великий талант піднімати настрій і уміють викликати любов. Погладить старенька котика по спинці, і відчує тепло у душі і мене згадає. Ну а, як котів не захотять брати то сину віддайте, він муситиме їх доглянути.
Всю мою бібліотеку теж синові запишіть. Він, звичайно ні однієї книжки не прочитає, але ви припишіть, що я дуже радила перелистати всі книжки, бо поклала до якоїсь тисячу гривень і забула до якої.
Прах мій, заповідаю розвіяти на схилі у Новій Зеландії.
Нотаріус аж закашлявся.
— Вибачте, де ви кажете розвіяти?
— У Новій Зеландії кажу ж вам!
— А навіщо так далеко? Це ж такі складнощі, клопоти, витрати, часу стільки…
— Складнощі, це коли він працює кожен Божий день і має годинку на обід, і лишається вечорами на роботі, і вже майже живе на ній, і світу Божого не бачить. А так, муситиме вирватися із своєї рутини, через пів світу проїде, на людей подивиться, і думаю, вже ніколи не повернеться додому таким, як раніше. Як я не можу його при житті примусити, то хоч після моє смерті він вже не відкрутиться від мене. Та й у Новій Зеландії мені краще буде, все ж краще ніж у землі лежати.
— Зрозуміло — якимось розгубленим голосом сказав пан адвокат.
— Кішку мою, Маруську, прошу спалити разом зі мною, як єгиптяни робили…а чого ви на мене так витріщилися? Пожартувала я, ви такий серйозний, що я не втрималася, вибачте.
Нотаріус поправив окуляри на носі і покачав головою, ніби намагаючись прийти до тями, після слів цієї цікавої жіночки.
— А майно ваше рухоме та нерухоме кому відписати? — повернувся до своїх питань адвокат.
— Так, значить квартиру і мотоцикла запишіть синові моєму, правда мотоцикла я ще не придбала, але вже записалася на курси водіння. Ще дві пенсії і можна купувати. Гіроскутер мій, запишіть сусіду Петровичу, він давно на нього око поклав. Я, як на двір виїжджаю ним, то Петрович аж із вікна мало не випадає. І так заздрісно дивиться. Авжеж, він свого зламав минулого року. То ж і лишається йому тільки дивитись.
Коли бабуся пішла, адвокат витер піт з лоба, протер окуляри і ще раз перечитав її заповіт. А потім, подумавши трохи подзвонив своїй давній подрузі і запитав:
— Оленко, а чи не хотіла б ти поїхати до Африки зі мною? Я все життя мрію про Африку…
Автор: Наталя Обухова