Кожен з батьків нерідко згадує, як його дитина бігала на майданчику, а зараз не поряд. Коли діти виростають та йдуть з батьківського будинку, стає сумно. Так, діти віддаляються, але це правильно.
У віці 20-30 років люди ще інфантильні та не думають про власну смерть, тому не розуміють, що вона може наздогнати інших. Тому, діти вважають, що батьки вічні та направляють свою енергію на власну реалізацію, турботи й мрії.
В такому віці думають про себе та не хочуть витрачати час просто так. Батьки в 40-50 років вже замислюються про власну смерть, тому вже не женуться за речами та реалізацією. Тому, цінності змінюються та хочеться проводити більше часу з дітьми.
Діти хочуть вірити, що світ створений для них та життя нескінченне. Думки про смерть змушують боятися. Про погане думати не хочеться нікому. Тому, діти не помічають старіння власних батьків.
Не чекайте від дітей того рівня усвідомленості, якого досягли самі. Іноді, коли хтось з рідних покидає це життя, діти зближуються з родиною, але може й бути навпаки.
Не забувайте, що навіть дорослі діти, все ще діти, тому слід дати їм простір та час.
Кожна дитина любить своїх батьків, але усвідомлення прийде пізніше. Почуття любові до батьків справжнє, глибоке й вдячне. Сепарація — важливий етап життя, коли діти стають самостійними та вирушають у власне життя. Любов все ще є, але на першому місці власні амбіції та тільки з часом прийде усвідомлення, що батьки багато чим пожертвували заради них. Від цього на очах нерідко з’являються сльози.
Батьки повинні пам’ятати, що діти їх люблять. Однак, зрозуміють складність батьківської справи лише після появи своїх дітей.
Не потрібно звинувачувати себе, ображатися та ображати. Все стане на свої місця, але трохи згодом.