Приходить якось до Господа апостол Петро, якому Господь довірив ключі від воріт раю, і в великій тривозі і здивовано каже: «Господи, нехай мине мене гнів Твій. Ось уже кілька днів я помічаю в раю людей, яких не впускав у райські ворота. Як вони сюди пробралися?» Пішли вони до гранатового гаю і побачили за кущем квітучих троянд Пресвяту Богородицю. Вона стояла на крутому обриві і дивилася вниз, на землю. В руках Цариця Небесна тримала вервицю, яку Вона опустила вниз. По цій вервиці з землі з плачем, стогоном і гарячим благанням дерлися вгору змучені люди і зі сльозами радості розбігалися по райським кущам.
З кожним врятованим Володарка піднімала вгору свої прекрасні руки і молила: «Господи Мій і Боже! Ти все бачиш, чуєш і знаєш. З невимовного милосердя Твого прости Мені, що Я порушую мудрі порядки Твого пресвітлого раю. Але Я жила на землі, і Сама Я мати. Так чи можу Я відмовити матері, яка благає за свого сина? Хіба Я не Мати всіх слабких, страждаючих людей? Відпусти гріх Мій!»
Поклав тоді Господь Всемогутній Свою руку на плече враженого апостола Петра і сказав: «Ходімо звідси потихеньку. Нам з тобою тут робити нічого».