Вона зараз лежить у своєму ліжечку, спить – маленька, безпорадна, зворушлива така. У неї зморщене личко і щільно зімкнуті припухлі повіки з ріденькими віями. Іноді вона здригається уві сні і прицмокує губами. Напевно, сниться що-небудь. Цікаво, що вона бачить уві сні? Що там відбувається, в її голові? Шкода, що вона не може розповісти.
Ковдра сповзла набік, висунулося назовні коліно – треба б поправити, щоб не замерзла. Але я не встигаю – заворушилася, прокинулася! Я поспішаю до неї. Вона відкриває очі і намагається їх сфокусувати на предметі, тобто на мені. Очі такі прозорі, блакитні, відчужені, немов вона все ще не до кінця в цьому світі. Але ось зібралася, зачепилася поглядом, побачила мене, посміхнулася беззубим ротом. Боже, яка ніжність! Випростала з-під ковдри руку, вхопила мене за палець. Говорити не може, зате посміхається! Впізнала мене, впізнала…
– Доброго ранку, моя хороша. Добрий ранок.
Так, насамперед треба поміняти памперс. Я відкидаю ковдру і вправно роблю все, що належить: підстелити, зняти, викинути, помити, протерти, обробити дитячою присипкою, надіти новий памперс.
– А от увечері Татко наш повернеться, у ванну тебе віднесе, купатися будемо! – кажу їй. Вона не розуміє, але посміхається. – Давай причешемося, чи що?
Знімаю з неї косинку, гладжу по голівці, з дуже рідким волоссячком. Голівка гладенька, тепла така … Беру м’яку щіточку і обережно розчісую, хоча що тут чесати? Швидше, це масаж. Але їй подобається, вона любить цей ритуал «розчісування».
Потім я протираю її обличчя і долоньки вологою серветкою. Серветка пахне ромашками, і вона тепер теж виділяє аромат літнього поля. Шкіра у неї часто сохне і лущиться, тому я купую «Джонсонз бебі» і роблю їй масляний масаж, вранці і ввечері. Шкіра відразу радіє, розправляється і починає блищати.
– Ось, інша справа! – повідомляю я, закриваючи пляшечку. – А зараз їсти будемо. Хочеш їсти?
Вона ніяк не реагує, та я і не чекаю відповіді. Йду на кухню, вівсяна кашка вже зварена, я додаю протерте яблуко, накладаю в чашку і несу її в кімнату.
– Давай пов’яжемо слюнявчик, і я тебе погодую, — пропоную я.
Вона виривається, крутить головою, сердито гукає-не любить слюнявчик чомусь.
– Тихо! Не вередуй! Це для гігієни! – строго кажу я. – Є таке слово-треба!
Вона упокорюється і дає пов’язати слюнявчик. Я беру ложку і починаю її годувати. Цей захід вимагає терпіння: їсть вона повільно, набирає в рот – і надовго завмирає, а іноді забувається і відкриває рот, так і не заковтнувши, і тоді кашка виливається на слюнявчик. Я підбираю її серветкою, щоб не розмазувалася далі. Сьогодні у неї хороший апетит, кашка з’їдена вся. А то, буває, доводиться вмовляти: «За маму, за тата, за сіру собачку…».
– Молодець, розумничка, – хвалю її я. – А тепер-морсик. Ти ж любиш морсик?
Я спритно пхаю їй в рота трубочку – є така спеціальна кружка з кришкою і трубочкою, дуже зручно. Вона смокче, мружиться від задоволення. Морсик я варила сама, він з журавлинний і дуже смачний. Я дивлюся, як вона захоплено п’є, і мені добре. Вмилися, поїли, попили – все відмінно, день почався. Сьогодні вона – рідкісний випадок! – спокійно спала всю ніч, мені жодного разу не довелося вставати до неї. Подарунок долі, можна сказати.
– Я займуся справами, а ти полежиш спокійно, гаразд? – прошу я.
Години дві я роблю звичні дії – завантажила білизну в пральну машину, зібралося трохи, поставила варитися супчик для всього благородного сімейства. Пару разів заглянула в кімнату – лежить, витріщається в стелю, бульбашки пускає. Маленька моя…
Телефон задзвонив. Дзвонить моя сестрчка.
– Ну, як там наше диво?
– Дивакує, — відповідаю. – Поспала добре, поїла, що ще людині для щастя треба?
– А я їй чепчик пошила, — каже. – Хороший такий чепчик, фланелевий. З рюшечками. Щоб голова не мерзла. Приїду, привезу.
– Давай, приїжджай. Ми гостям завжди раді. Ну, до зустрічі.
Тут же ще дзвінок – чоловік мій Михайло, запитує, що з продуктів купити. Видала інструкції, повернулася до справ.
Раптом чую – звуки якісь. Кинулася до неї – лежить, плаче.
– Ну що, що таке сталося? – питаю я. – Ну все, все, тихо, я тут, я з тобою.
