Сивіє мама, зморшки глибшими стають,
Здоров’я вже не те, не та вже сила.
Та що ж тут дивного, роки своє дають,
А скільки в світі цьому пережила?
Старіє мама, та завжди своїх дітей
Крильми, немов голубка, прикриває,
З любов’ ю пригортає до грудей,
І біля них щоразу оживає.
Хворіє сама, Боже, дай здоров’ я їй,
Навчи нас болю їй не завдавати,
І дай можливості в хатиночці своїй
Праправнуків у гості зустрічати!
Автор: Людмида Степанишена
