Відчиняються двері, заходжу.
«Діт. Будинок» – табличка висить.
Я помалу все далі проходжу,
А по шкірі мороз морозить.
Я пішла коридором в кімнати,
Вихователі й запахи каш.
Тут ліжка, де не затишно спати,
І над входом висить «Отче наш».
Тут шпалери в дорослих відтінках,
Всі тут рівні: у шафах й ліжках,
Без дитячих малюнків на стінках,
І з очима, де схований страх.
Все б нічого, як звично в притулках,
Тільки раптом я бачу – хлоп‘я.
Прихопивши цукерок з пакунка,
Я пішла до сумного дитя. Підійшла.
Але він ані звуку, Тільки глянув на мене.
Мов дід. Я взяла його ніжно за руку,
Та від погляду – приторний слід.
Ви колись зустрічали дитину?
В кого погляд на тебе, та повз,
Від якого мурашки по спині,
Ніби в очі залили наркоз.
– Що ти робиш? – у нього спитала,
– Познайомимось? – руку тягну.
– Я чекаю на маму і тата,
Я не маю і краплі часу.
Він сидів, не дивившись на мене.
Не піднявши догори очей.
Гарних хлопчик, з очима мов зелень,
Із волоссям, мов відблиск свічей.
– Що малюєш? – його запитала.
– Я малюю листівку батькам,
Мені вчителька дещо сказала,
Хочте скажу? Та тільки-но Вам.
Я кивнула, а він як примара:
– Мама з татом в лікарні лежать.
Я був в школі, чекав щоб забрали,
Ні годину, ні дві, ані п‘ять.
Мене брали із місця у місце,
«Тут не їж, тут не йди, не сиди».
Він замовк, від емоцій затісно,
– Ну а потім привезли сюди.
Я не хочу тут бути бо страшно.
Тут твоє відбирають усе,
Тут несмачні без нічого каші,
І із кухні гидотно несе.
Тут лягати потрібно як скажуть,
В туалет із наказом іти,
Не обіймуть, казок не розкажуть,
Тут не будуть тебе берегти.
Та батьки мені вчора дзвонили.
Скоро мама із татом прийдуть.
Обіймуть, поцілують щосили,
І нарешті додому візьмуть.
Він уперше так щиро всміхнувся,
В той момент вихователь прийшов.
– Перепрошую, – хлопець жахнувся,
– Час відвідин практично дійшов.
Ми удвох відійшли від дитини,
І тоді вихователь сказав:
– В хлопця тільки померла родина,
ДТП, будь-кому б не бажав.
Я тоді обернулась до класу,
Хлопчик досі батькам малював,
Він не мав ні хвилини із часу,
Просто вірив і вірно чекав.
– Ти закінчив? – хоч знала, що марно.
– Майже так, – я і далі стою.
– Хочеш я передам у лікарню
Твоїм рідним листівку твою?
– Так, звичайно, – немов з порятунком,
Передайте, одужують хай.
Він підпригнув, побіг за пакунком.
– Добре, хлопче, тримайся, бувай.
Обернулася, очі залиті,
І до виходу я стрімко іду,
Але раптом, спинилась на миті:
– Ти не проти, я завтра зайду?
Він підбіг, обійняв, я у сльози.
– А чому ти так плачеш? – спитав.
– Просто, знаєш, ти дуже хороший,
Ще сильніше мене обійняв…
Ви на тата щось кажете й маму?
Чи ви мрієте швидше втекти
Від опіки, домашнього гаму,
Бути «взрослым» на дух самоти.
Завітайте як маєте сили
У будинок дитячий до них.
Я б їх всіх в оберемок схопила
І забрала б від поглядів злих.
Я не знаю дитячої казні
І від дірок в душі глибини.
Із дитинства живуть наче в‘язні
Діти винні… Абсурд… без вини.
автор: Вікторія Мамульчик
