Жила в маленькому селі проста сім’я. Вони вирощували у своєму садку груші та яблука, восени продавали, з того і жили. Але якось, чоловік занедужав та не зміг зібрати врожай. Осипані фрукти погнили на землі.
Родина була в розпачі, бо жити їм взимку немає за що. Чоловік зібрав всі гнилі яблука й груші, повантажив на віз та поїхав продавати на ринок.
По дорозі зустрівся йому купець, який здивовано запитав:
— Чоловіче, а що це ти везеш продавати гнилі фрукти? Їх же ніхто не купить!
— Знаю. Але в мене немає іншого виходу, якщо не продам, то помре родина з голоду взимку.- відповів чоловік.
— Не журися тим, бо вдома тебе жінка згризе за те, що з пустими руками додому повернувся.
— Ні, купче, за жінку я не хвилююся. Вона у мене золота.
— Такого не може бути! – розсерджено відповів купець.
— Ще і як може бути!
— А давай укладімо угоду! Зараз разом повернемося до твого додому й ти скажеш, що нічого продати не вдалося і вам жити нема за що. Якщо твоя дружина справді золота, то я віддам тобі скриню з золотими монетами. А якщо вона на тебе нагримає, то я заберу в тебе віз та коня. Згода? – сказав купець.
— Згода!- підтвердив чоловік.
Вони повернулися до оселі чоловіка та він у розпачі й розказав жінці, що все пропало.
А дружина йому каже:
— Любий, не хвилюйся. Добре, що повернувся живий та здоровий, ще й з гостем. Проходьте, пообідаєте та й відпочинете.
Дружина все намагається розрадити чоловіка та й підбадьорити. А купець підливає олії у вогонь: як же ви далі жити будете без грошей? А жінка терпляче відповідає:
— Якось проживемо, щось придумаємо, головне разом!
Ще довго купець намагався спровокувати жінку, але нічого не вийшло. Дістав він скриню та й каже:
– Так, чоловіче, немало бачив я на цьому світі, але такої золотої жінки, як у тебе, не бачив. Правду ти казав. От твої гроші та живіть щасливо!
А сам ще довго потім розказував приятелям, як любов сім’ю годує.