– Мамо, можна я запрошу тата до нас? Ну, мамочко, ну, будь ласка. Не такий він вже й поганий, ніколи за мене не забуває. Та й за тебе, до речі, також. Але ж ти в нас горда. Знаєш, мамо, він з Вікою не живе, а мучиться.
Софія мовчала. А коли залишилась сама вкотре повернулась думками у той вечір, коли він, ховаючи погляд, тихо промовив: “Ти повинна мене зрозуміти, пробач, що так вийшло”.
– Як же я без тебе? Що скажу дочці? – вимовила в розпачі.
– А я їй сам усе поясню.
Готова була впасти перед ним на коліна, плакати, просити, але не зробила цього. Коли зачинилися двері, сіла на диван і просиділа до ранку, обхопивши руками гарячу голову. Через вікна зазирала пітьма, натискала мінорні клавіші, запікалися у серці невиплакані сльози.
– Боже, я не витримаю цього болю, – кусала покусані уста.
– Сьогодні я втратила Богдана, втратила навіки.
Так почалося її самостійне життя. Ходила, ніби примара, втративши інтерес до всього. Кожного ранку шкодувала, що прокинулась і мусить прожити безбарвний день. Не хотілося вмиватись, розчісувати волосся, одягатись. Не хотілося жити. Не чула благань дочки піти погуляти, прочитати книжку. На вершині її почуттів був він, її Богдан, що так легко зрадив їхнє кохання і перейшов до іншої.
– Тато знову до школи приходив, ми ходили до цирку, – повідомляла дочка. – Мені треба буде вирішити з ким жити – з ними чи з тобою.
– Що?! – ледь не впала Софія.
– Ти нікуди зі мною не ходиш, навіть поговорити не хочеш, а тьотя Віка подарунки дарує, гуляє зі мною, – затягнула плаксиво.
– Дитиночко моя, ти не зробиш цього. Я ж тебе так люблю, – пригорнула до грудей дитину.
– Ти мусиш змінитися, мусиш, – говорила твердо опісля сама до себе.
– Ми з тобою на море поїдемо, відвідаємо виставу ляльок, я тобі велосипед куплю, – гаряче шепотіла Марічці, коли та, прибігши від тата, розповідала куди її водила тьотя Віка.
Не може без болю згадати судового процесу, де вона, пригнічена, закомплексована, ніби заторможена з острахом чекала появи Богдана з новою подругою. Коли вони появились, відчула себе ще більш нікчемною, нещасною. Пригортала до грудей Марічку і з болем дивилася на молоду, дуже вродливу жінку, що прийшла сюди без тіні ніяковості, щоб назавжди відібрати в неї коханого чоловіка, а може, й дочку.
Ніби з-під землі долинали запитання судді.
– Чому ви не намагаєтесь зберегти сім’ю?
– Як зберегти те, чого немає? У мене немає сім’ї. Мій чоловік покинув мене.
– Чи відчуваєте себе винною у тому що сталося?
– Безумовно. Жінка, яка не зуміла зберегти кохання, винна.
– Вас не лякає те, що залишитесь самотньою?
– Мене завжди лякала нестабільність. Але у мене є дочка.
– Як ви могли так легко покинути цю безпорадну жінку і перейти до іншої? – це вже до Богдана.
– Софія не безпорадна, вона дуже сильна жінка.
– Який же ви лицемір, – не витримує суддя, бо сама є жінкою. – Ви навіть не розумієте, що втрачаєте.
– З ким ти хочеш залишитись, дівчинко, з мамою чи з татом? – допитує суддя Марічку і Софія чує, як швидко б’ється у грудях серце.
Стало тихо-тихо. Марічка спідлоба позирає то на тата, то на маму, бачить, як тьотя Віка на мигах вказує їй на тата. Вона пригортається до матері, обхоплює руками її коліна і майже кричить: “Хочу бути з мамою і татом. Нехай покине тьотю Віку, хай повернеться додому”, – і починає плакати.
– Виведіть дитину, – строго наказує суддя.
Потім Софія, ніби крізь туман чує, що Богдан не претендує на помешкання, що нічого з дому, крім своєї одежі, не візьме, що справно сплачуватиме аліменти, але їй від цього не легшає.
– Невже вам не совісно? – звертається суддя до Вікторії, яка з виглядом переможця спостерігає за процесом.
– А я за ним, перепрошую, не ходила, він сам мене знайшов. Його фортуна привела.
– Ви вірите в любов? – несподівано запитала суддя Вікторію.
– Звичайно, вірю. Життя прожити, не звідавши що це таке, було б дуже несправедливо.
– Ви даєте згоду на розлучення? – знову до Софії.
– Так, так, я згоджуюся, – промовляє твердо, не підводячи очей.
– Якою жорстокою може бути доля! – з жалем говорить суддя, бо вона все-таки жінка.
* * *
Минали роки. Богдан віддалявся від неї, як віддаляється небосхил від мандрівника. Траплялися чоловіки, що пропонували їй руку і серце, але вона ввічливо відмовляла їм, відчуваючи в душі поржнечу, а в серці незагойний щем. На вітрі жалю і розлуки Марічка була її великою радістю, її єдиною надією. Заставляла себе звільнитись від думок про нього і не могла. Думала наперекір усьому. І тоді рани її серця починали заново кровоточити.
* * *
– Знаєш, мамо, я більше до тата не піду, – якось знервовано заявила Марічка. Софія здивовано звела брови: “Щось трапилось?”
– Віка знахабніла, знущається з тата, обзиваює телепнем, ідіотом таки при мені. То він старий, то мало уваги їй приділяє. Вона жорстока, мамо.
Софія не відізвалася. Довго стояла посеред світлиці, намагаю¬чись ні про що не думати, але думки самі лізли в мозок, мордували душу. І тоді вона пішла до старого парку, куди так любила ходити колись разом з ним. Пішла просто посидіти. Тиха печаль осені заспокоїла душу. Сіла на лавочці, вдивляючись в блакитну повінь небес, намагаючись перебороти той постійний щем, який багато років не давав спокою її серцю. Маленький горобчик жваво пере¬стрибував з гілки на гілку, то зазирав, то ховав сіреньку голівку між калиновими коралями; шовкове павутиння бабиного літа торкалося обличчя. І раптом вона побачила Богдана. Доля розпорядилася так, що за дванадцять років не звела їх жодного разу. А нині він ішов посивілий, ледь зсутулений, дивився під ноги, не помічаючи нікого і нічого. Софія сторопіло дивилася на нього, відчуваючи, як бор¬сається у грудях сполохане серце. Він несподівано підняв очі і по¬гля¬ди їхні зустрілися. Якусь мить Богдан стояв, а потім пішов до неї.
– Софійко, це ти?
Вона встала, щоб піти геть, але якась сила не пускала її.
– Софійко, як же давно я тебе не бачив. Я завдав тобі такого болю, такого болю, пробач мені.
Голос його був лагідним, тихим. Він несподівано взяв її холодну руку у свої теплі долоні.
– Визволи руку і йди від нього! Не кидай рештки своєї гордості йому під ноги, – волав внутрішній голос, але тіло не слухалось.
– Софієчко моя, – він міцно пригорнув її до себе.
– Ти збожеволіла, він же зрадив тебе, покинув, – заходився розпачем внутрішній голос, але вона не зрушила з місця.
Згасало вечірнє сонце, в захмар’ї неба появився великий місяць, єдвабне полотно надвечір’я огорнуло дві постаті, що під покровом темноти дивились одна на одну з відстані змарнованих років.
* * *
Згадувала цю зустріч вдесяте, всоте, втисячне і вже не слухала внутрішнього голосу. Відчувала, як щеміло серце, у якому ніколи не було ненависті. Пригадувала кожен його дотик і не могла не думати про той вечір. Щодня уявно йшла з храму самоти на побачення до нього. Але він не приходив. Минуло два тижні. Якось Марічка довго не поверталася з університету і Софія розхвилювалася. Вечоріло, а дочки не було. Міряла кроками світлицю, відчуваючи, як тривога сковує тіло. Вже майже смерклося, коли прибігла захекана дочка.
– Чому так довго, доню? Щось трапилось?
– Я в тата гостювала. Він тепер наймає помешкання у самому центрі міста, покинув Віку і живе сам.
Софія відчула, як гаряча хвиля піднялася з грудей, залила обличчя.
– Нарешті він звільнився, нарешті ніхто не принижуватиме його, – торжествувала донька. – Знаєш, мамо, він хороший. Студенти його обожнюють. Хай прийде до нас, ти ж його стільки років не бачила.
– Я бачила його, доню.
– Бачила? Де? Коли? Ви зустрічалися? І ти не призналася мені?
Софія мовчала. Не знала що відповісти.
– Мамо, кажуть, що любов це отрута. Ти згідна з цим?
– Так, це отрута, найсолодша з отрут. Але я ще вірю в любов.
Софія не могла заснути тієї ночі. Намагалася не думати про Богдана, але думки знову і знову завертали до нього.
– Невже ти простиш йому і дозволиш повернутися? – допитувався внутрішній голос. – Ти ж так намучилася, коли він покинув тебе. Згадай, як ти лежала в лікарні з дочкою і за два місяці вас ніхто не провідав. Марічка перенесла три операції, ти кожного дня обливалась слізьми.
– Мабуть тому тебе чоловік покинув, що ти така плаксива, – сказала тоді сусідка по палаті. – Жодного чоловіка не можна завоювати сльозами, вони не люблять сліз.
– Моє життя – історія розчарувань, – думала, ніби розмовляла з кимось. – Душа, не допивши любовного меду, противиться розумові. Забути легко тому хто образив, а не тому, кого образили. Перецвіли мрії, переболіло серце. То навіщо ж я думаю про це?
Софія ніби побачила себе збоку з торбою горя на плечах.
– Я йшла за ним тінню багато років, я намагалася уникати болю. Дуже важко жити на світі, коли намагаєшся уникати болю. Відсподівалося, відмріялось і раптом він знову з’являється на моїй життєвій стежці. Таїна його очей має ту магічну силу перед якою неможливо встояти. Марічка також дуже любить його, незважаючи ні на що. Скільки я сліз пролила, а невиплакані – запеклися у серці.
– Він завдав тобі нестерпного болю, він давно уже не твій, – вперто надокучав внутрішній голос.
– “Прожита мить – безповоротна”. Чиї ж це слова? У мене погіршилась пам’ять, інколи важко згадати
прізвище та ім’я якогось автора. Приймаю останнє рішення: я не хочу бачити Богдана, я не можу його бачити. Та зустріч у парку – ностальгія за минулим, хвилинна слабкість. У кого не буває? І все таки чиї це слова? Здається Леопольда Стаффа. Та яка, зрештою, різниця? Я і сама це добре знаю. Зазоріла моя зірка і згасла. Я знову опинилась над безоднею відчаю.
* * *
У суботу Богдан ходив вечірнім Львовом і переганяв через пам’ять своє життя: бурхливі студентські роки, тісна кімнатка у гуртожитку, мила довірлива Софійка. День купався в золоті, а вони святкували весілля. Чорнооке миле дитинча з простягнутими рученятами – його Марічка. І раптом, як вихор серед світлого дня – Вікторія. Усміхнена, вродлива, емоційна і пристрасна – вона заступила йому цілий світ. Забулося кохання з Софійкою, на задній план відійшла Марічка. Душа почала боліти, коли зрозумів, що духовно з Вікторією вони ніколи не поєднаються. Її мани
ло життя з усіма його гріхами і пристрастями – ресторанами, вином та випадковими коханцями. Захоплення змінилось розчаруванням, розчарування – байдужістю. Єдиною радістю була Марічка. Вона любила його по-справжньому. Прибігала на математичний фа куль¬тет, де він викладав прикладну математику, часто заходила до них додому, дратуючи цим Вікторію. Він допоміг їй вступити до університету і тепер вони бачилися щодня.
– Татку, повертайся додому, сказала якось, коли пили каву у кав’ярні. Він довго мовчав.
– Доню, це ж не так просто, – відізвався по паузі глухим голосом. – Мама, хто зна чи зможе простити мені.
– Мама наша всепрощаюча. Вона всім гріхи прощає, а тебе ж вона кохає, ти сам це добре знаєш. Хто з нас, татку, не поми-ляється? – дивилася на нього ангельськими очима. Я з суботи на неділю не ночуватиму дома, групою їдемо в Яремче, – лукаві бісики блимнули в очах.
* * *
Довго дивився на зашторене вікно.
– Іди, – підганяв якийсь голос.
– Що ж ти дав їм у житті, чи відгородив від зла, чи допоміг у скрутну хвилину? – затримував інший.
– Іди, це час твоєї спокути, – не здавався перший.
– Повернися, з гідністю відступи, – надокучав другий.
Але те, що воскресло в душі, було непереможне. І він пішов. Повільно піднімався сходами, ховаючи за спиною три білі троянди.
Стала на порозі у легенькому халатику з розкуйовдженим волоссям. Подивилась на нього очима кольору стиглих слив.
Коли Марічка повернулась додому, двері відчинив батько.
автор: Ольга Яворська
