Молода мати ступила на життєву дорогу.
– Нам довго йти? – запитала.
Провідник відказав їй:
– Довго, і шлях нелегкий. Але кінець буде кращий за початок.
Жінка була щаслива, їй не вірилося, що на світі може бути щось краще за ті роки. По дорозі вона бавилася з дітками, збирала для них квіти. Їм світило сонце, життя було прекрасне, – і молода мати вигукнула:
– Хіба може щось бути краще?
І тоді запала ніч, завирувала буря. Шлях огорнула темрява, і діти тремтіли від страху й холоду. Мати пригортала їх до себе, прикривала плащем. А дітлахи запевняли її:
– Матусю, нам не страшно. Ти є поруч, тож ми в безпеці.
А мати вигукнула:
– Ця ніч краща за світло дня, бо я навчила своїх дітей хоробрості.
Настав ранок, і побачили вони перед собою круту гору.
Діти спиналися на неї, їм було важко, але мати ненастанно заохочувала:
– Ще трішки терпіння, ми ось – ось прийдемо.
І діти піднімалися далі, а коли досягли вершини, то звернулися до матері:
– Без тебе ми б сюди ніяк не дісталися.
Тієї ночі мати лежала, вдивляючись у зорі, і шепотіла:
– Цей день ще кращий за попередній, бо мої діточки навчилися знаходити в собі силу перед лицем труднощів.
Наступний день приніс із собою силу перед лицем труднощів.
Наступний день приніс із собою дивні хмари, які затьмарили землю, – хмари війни, ненависті й зла.
Діти йшли, спотикаючись, а мати гукнула:
– Подивіться вгору! Піднесіть очі до Світла!
Малеча глянула вгору і там, серед хмар, побачила Світло Вічної Слави. Воно стало їм проводирем і вивело поза межі темряви. Тієї ночі мати впала на коліна й молилась:
– Цей день найкращий з усіх, бо я показала дітям Бога.
Дні минали за днями, спліталися в тижні, місяці, роки, – мати постаріла…
Зморена, вона ледь переставляла ноги.
ЇЇ діти підросли, ввібралися в силу і простували шляхом із вірою й відвагою в серці. І коли на шляху траплялися труднощі, уже діти допомагали матері, а коли стало зовсім важко, вони взяли її на руки й понесли.
І от дісталися вони пагорба, а там перед їхніми очима простяглась залита світлом дорога, що вела до навстіж розчинених золотих воріт…
Мати сказала:
– Я дійшла до кінця своєї подорожі і тепер знаю, що кінець справді кращий за початок, адже мої діти далі можуть йти самі, а за ними – їхні діти …
Діти відповіли:
– Мамо, ти будеш супроводжувати нас навіть після того, як зайдеш у ті золоті ворота.
Вони стояли й дивилися, як мати пішла далі сама.., й ворота зачинилися за нею.
І діти сказали одне одному:
– Ми її не бачимо, але вона все одно з нами. Така мати, як наша, – це не просто ПАМ’ЯТЬ . Вона живе в наших серцях…
