Кожна людина жива до тих пір, поки спогади про неї зберігаються в пам’яті її рідних.

Старенький дідусь сидить на порозі свого будинку і грає на сопілці. Поруч, кого нього грається маленький онучок. Онук задає питання:
— Дідусь, а коли ти помреш?
— Онучок, я помру разом з тобою, — відповідає старий.
Його невістка, мати маленького хлопчика, чує відповідь старої людини і починає обурюватися:
— Тату, я думала ви літній, а значить і мудрий, але бачу, що помилялася! Як можна бажати смерті власному онукові!?
— Доню, — каже дідусь у роздумі, — нічого ти не розумієш. Мій онук найменший з усіх хто мене знає, він проживе довше всіх вас і весь цей час буде мене пам’ятати. А з його смертю остаточно зникне пам’ять про мене, ось тоді я і помру.

Кожна людина жива до тих пір, поки спогади про неї зберігаються в пам’яті її рідних.