У самому серці долини, серед полів, луків і лісів, у двоповерховому будиночку мешкала щаслива родина. Складалася з трьох осіб: матусі, татуся й шестирічного синочка.
Долиною протікав веселий і бурхливий струмок.
Будиночок стояв віддалік села, і тому в неділю родина сідала в маленький автомобіль та їхала на Службу Божу в парохіяльну церкву.
Увечері перед сном усі разом молилися. Один із Господніх ангелів щовечора забирав молитви й відносив їх на Небо.
Якось восени багато днів поспіль падав дощ. Струмок наповнився каламутною водою. Вода почала заливати долину.
Татусь розбудив матусю й синочка. Були перелякані, бо вода заливала перший поверх будиночка. І далі прибувала. Щораз темніша й щораз швидше.
” Підемо на дах!” – сказав татусь.
Узяв синочка й зійшов на горище, а звідти – на дах. Матуся пішла за ними.
На даху почувалися, як пасажири затонулого корабля на острівці, який ставав дедалі меншим.
Вода невпинно піднімалась і дійшла вже до колін татуся.
Татусь, стоячи на даху, обійняв дружину і сказав : ” Стань на моїх плечах і постав синочка на свої плечі. Не бійся. Що б не сталося, я вас не покину!”
Матуся поцілувала синочка і сказала :
” Стань на моїх плечах і не бійся. Що б не сталося, не покину тебе!”
Вода далі піднімалася. Затопила татуся і його плечі, на яких стояла матуся. Потім затопила матусю, яка тримала синочка. Татусь тримав матусю, а вода далі піднімалась. Дійшла до рота дитини … її очей… чола…
Господній ангел, який прилетів, щоби забрати вечірні молитви, побачив лише пасмо світлого волоссячка в каламутній воді.
Схопив це пасмо й потягнув…З’явився хлопчик, далі – його матуся, а за нею – татусь. Усі міцно трималися разом.
Ангел злетів з ними й поклав той людський ланцюг на найвищому пагорбі, куди вода не доходила. Татусь, матуся й синочок лягли на траву та почали обіймати одне одного, радіючи.
Замість молитов того вечора ангел відніс на Небо їхню любов. Усі небесні сили раділи цьому.