Такий, мабуть, закон життя,
Що виростають сини й дочки
І відлітають від батьків,
Немов з гніздечка голубочки.
Чогось шукають у житті,
До чогось прагнуть, про щось мріють,
А для батьків своїх вони
В серцях лишають лиш надію.
Й чекання вічне край воріт,
Чи край вікна в зимовий вечір,
А часу плин лишає слід
На батьківських старечих плечах.
Не той вже рух, не та хода,
На личку зморщечки з’явились,
В серцях надія й доброта,
Й бажання із дітьми зустрітись.
Вони ж чомусь ніяк не йдуть,
Всі заклопотані, в турботах,
А їх матуся й татко ждуть,
Коли приходить та субота.
Вже й за ворота прошкував
Старенький батько, та не видно,
Мабуть, часу у них нема,
Озветься до дружини тихо.
А мати крадькома утре
Сльозу, щоби не бачив батько,
Щиро помолиться Творцю,
Щоб навернув дітей до хати.
Бува по всякому в житті,
Та має кожен пам’ятати,
Що батька й матінку своїх
Негоже дітям забувати.
У стужу, дощ, чи заметіль
Ви до батьків все поспішайте,
Вони одні лише вам всім
Віддали все, що змогли дати.
Віддали всю свою любов,
Своє життя вам присвятили,
До них вертайте знов і знов,
Батьки за вами затужили.
Усі дороги у житті
Ведуть до отчого порогу,
То ж завітайте до батьків
Й за них завжди моліться Богу.
Любов Берко