«Все життя рабував на роботах,
Для родини й дітей гарував,
День та ніч у щоденних турботах,
Я здоров’я своє віддавав.
Я не мав на відпустку ні днини
Навіть права не мав захворіть.
Думав, буду старий — відпочину.
Ну а поки, дітей треба вчить.
Свій обов’язок виконав строго —
Діти мають освіту і фах,
Допоміг їм звестися на ноги,
Мають сім’ї, й роботу в руках.
А тепер сил нема зрозуміти,
Як же зрадити можна отак —
Залишили одного, на світі….
Непотрібний, старий одинак.
Час прийшов, стали немічні руки…
Жінка люба, за обрій пішла…
Тягарем став і дітям і внукам….»
І сльоза, в дідуся потекла….
» Забери мне, Боже, до жінки,
Як же важко буть зайвим в сім’ї.
Маю дуже невтішні обжинки —
Біль, самотність і сльози свої.»
Діти швидко зібрались у хаті,
Не соромлячись вихід знайшли,
Здали хворого, сивого тата
У притулок, де вбогі жили.
«Я мовчав, і сльозами вмивався,
Все молився, і в Бога благав,
Щоб хоч хтось пожалів, відказався
І до себе додому забрав.
Та молитву мою не почули,
(В Бога повно роботи і так)
У притулок мене запихнули,
Щоб вмирав, як останній жебрак.
Не просив я у Бога багато…
Що ж, не буду й не хочу судить,
Буду вчитись тепер пробачати
Раз не зміг їх навчити ЛЮБИТЬ!
Автор: Алла Мініна — спеціально для сайту Доброта