Різдвяна історія. Добро ніколи не губиться

Напередодні Різдвяного вечора стаються небачені дива. Ця чарівна зимова казочка нагадає, як важливо допомагати тим, хто цього потребує. Добрі справи ніколи не губляться й неодмінно повертаються до свого чуйного власника. Адже за кожним із нас пильно стежать з небес…

 

Різдвяна історія

 

Художниця готувалася до Різдва. Хотілося накрити стіл вишитою маминими руками скатертиною. Залізла на маленький стільчик, щоб можна було дотягнутися до антресолі. Відчинивши дверцята шафки, побачила стосик скатертин та простирадл. Знайшла потрібне і потягнула на себе.

Разом зі скатертиною полізла різнобарвна вовняна рядюжка. Вона прикрашала колись лежанку в бабусиній хатинці, а після смерті бабусі Катерина забрала її собі на згадку. Про любу бабусю. Про чарівне дитинство.

Вийняла. Сіла у крісло. Притисла до грудей…

Сьогодні Святвечір. Тільки-но з’явиться перша зірка, вся родина збереться за святковим столом. Бабуся зраночку чаклує у печі, матуся прибирає у хаті. А її, восьмирічну Катрусю, разом зі стосиком рядюжок, відправили надвір вибити їх у першому снігу.

Катруся звична до роботи. Геть не ледача. Але вночі нападало стільки снігу, що геть уся сільська малеча, з криками та сміхом, вже котру годину ковзається та веселиться на гірці біля річки. Дуже хочеться туди і Катрусі… Але поки вона потрусить всі свої простирадла та доріжки… Вибивати їх геть невесело, коли щохвилини до тебе долинає чужий сміх… Мабуть, ой як весело їм там разом.

— Привіт, це ти та дівчинка, що бабці Ярині з магазину продукти носить? — спитав дівчинку дзвінкий хлопчачий голос.

— А ще вона маленьку хвору Галю доглядала, поки тітка Марія за фельдшером бігала, — луною від хлопчачого відбився дзвінкий дівочий голосок.

— Так, це я! А Ви хто такі? Я вас не знаю! — розгублено відповіла Катруся.



Перед дівчинкою стояло двійко дітей. Хлопчик у розв’язаній шапці-вушанці та кожушку, на ногах — біленькі валянки. Кирпатий ніс із рясно посіяним ластовинням так і дерся догори… Усмішка була по-доброму щира. Але найбільше здивували Катрусю очі, ніби у дорослого, розумні , але з якоюсь веселою іскоркою.

Дівчинка була трошки меншою на зріст. Тепла шуба підперезана на талії, щоб не підвівав холодний пронизливий вітер, а на голові пов’язана тепла мереживна хустина, з-під якої повибивалися білі кучерики. У дівчинки був такий же кирпатий ніс. От тільки ластовиння на ньому не було, мабуть, все дісталося братикові.

— А як ти назвала тих котиків, що підкинула Марисі? — раптом запитала дівчинка.

— А звідки ти знаєш про те, що я їх підкинула? — з підозрою зиркнула Катруся на дітей.

Про Рудика і Лисика ніхто, окрім самої дівчинки та її сірої кицьки Марисі, не знав. Ця історія трапилася минулого літа. Дівчинка зранку вигнала у череду свою корову Зірку. А потім побігла купатися на річку. Від старих людей вона чула, що потрібно викупатися до того, як зійде роса з квітів, — тоді виростеш неймовірною красунею.

От і сьогодні, сплутавши корові ноги, щоб не ганяла по паші, а тихенько собі паслася, Катруся пострибала до річки. Роздягнулася і хотіла вже пірнути, але раптом в очереті біля заводі почула кволе нявчання. Воно йшло з мішка, що ледь не затонув, та, на щастя, зачепився за старий корч. Хоч і страшно було лізти у зарості, але, взявши до рук палку, зайшла по пояс, підчепила мішечок, потягнула до себе. Вийшла на берег. Розв’язавши вузол, відкрила і побачила двох рудих кошенят. Вони були ще сліпі. Серце Катрусі розірвалося від жалю. Казали, що деякі люди можуть таке робити, але сама побачила таку жорстокість вперше.

— Що ж з вами робити? — скоріше себе, ніж кошенят, запитала дівчинка.

Розв’язала свою хустину, поклала їх усередину, притисла до теплих грудей. Та швидко побігла додому.

Не хотіла, щоб хтось її бачив. Шукала свою кицьку Марисю. Та ходила по двору товстобока, бо от-от мала сама привести кошенят.

— Марисочко, маленька, йди сюди, — лагідно позвала дівчинка кішку, заманюючи до горища у хліву. Там, у сіні, приготувала для кішки справжнє кубло: виклала з сіна та намостила зі старого лахміття. Туди поклала двох малих. Марися відразу лягла біля них та почала вилизувати дитинчат. А до вечора і своїх трьох сірків народила.

Мама та бабуся все дивувалися: де могла Марися зустріти рудого кота, бо в сусідів водилися лише сірі та чорні харцизяки. А Рудик і Лисик, так назвала Катруся рудих знайд, підростали. І вже ні вони, ні дівчинка не згадували про ту сумну історію їхньої зустрічі…

— То як ти їх назвала? — повторила питання дівчинка у білій хустині.

— Рудик і Лисик. А ти звідки про них дізналася? Про цю історію ніхто, крім мене і Марисі, не знає. Я нікому не розповідала, — сказала Катруся.

— Нам Марися розповіла, — з усмішкою озвався хлопчик.

— Кицьки не вміють говорити! Ти насміхаєшся чи що? — насупила брови Катруся.

— Не насміхаюсь, — вже серйозно відповів хлопчик, — то з людьми вони не говорять. А нам усе розповідають. Щоб жодна добра справа не загубилася! Зрозуміла?

— То хто ви, якщо не люди? — вражено запитала дівчинка.

Хлопчик повернув сестричку спиною. Катруся вражено зойкнула — у малої за плечима росли невеличкі білі крильця.

— Ви янголи?! — вражено запитала Катруся.

— Ну, не зовсім янголи, ми ще янголята.

— А що ви тут робите? Живете поруч з людьми?!

— Ні, ми ще школу Небесну не закінчили. Зараз практику різдвяну проходимо — за добрі справи людям віддячуємо. Тож давай віника — ми все за тебе виб’ємо і тут гарненько поскладаємо. А ти бери санчата і гайда на річку — там весело зараз, ми вже були — дітей веселили.

А дівчинка дістала руку з кишені й простягнула щось у пакуночку Катрусі. Відразу почувся аромат мандаринок і шоколаду.

— А це тобі від нас! Завжди, коли будеш чути цей аромат, на душі ставатиме тепло і затишно, — посміхнулася дівчинка-янгол.

Тут звідкись прилетіли двоє білих голубів. Таких красенів дівчинка ніколи не бачила.

— Це наші друзі, вже зі своїм завданням впоралися, — пояснив хлопчик-янгол, — біжи, не хвилюйся, сьогодні у тебе буде найчудовіший вечір!

Янголята виявились праві — це свято було найщасливішим за багато років, бо ввечері ще й тато з довгого відрядження додому повернувся…

Художниця відкрила очі. Задрімала, пригадуючи. Ще раз міцно притисла барвисте простирадло до грудей і рішуче пішла до майстерні.

Ввечері за святковим столом зібралася дружна весела родина. А з нової картини на стіні на них позирали два чудових янголятка: хлопчик все витрушував простирадло, а дівчинка тримала в руках двох білих голубів. У кімнаті затишно пахло мандаринами й шоколадом.

Автор твору: Олена Кучер

Джерело