Ми непогано з мамою жили,
Шкода, що нас було лиш тільки двоє.
Не пам’ятаю тата взагалі,
А мама була змалку сиротою.
Але жилось нам добре і удвох:
Вона мене, а я її — любила…
Здавалося допомагав нам Бог,
Але раптово зовсім все змінилось.
Зустріла мама Колю у кафе,
Де вже чотири роки працювала.
Він був чи шулер, а чи то шофер,
Мала була я, й не запам’ятала.
А потім мама пити почала,
Бо Коля часто з мамою сварився.
Вона його любила, як могла
А він кричав, а іноді, ще й бився.
Почула якось, пізно уночі,
Як Коля маму голосно навчає.
А мама, обіцяє плачучи,
Що зробить все, що лиш він забажає.
А вранці, ми із мамою пішли
В якийсь великий, затишний садочок,
Вона сказала, що на певний час
Мене у ньому залишити хоче…
Стояла я одна біля вікна
Дивилася на маму із журбою,
І вірила, що скоро вже вона
Прийде і забере мене з собою.
Я довго ще біля вікна була.
Минали дні, і місяці спливали,
Та я, повірить в зраду не могла
І маму самовіддано чекала.
Пройшли літа, спливло дитинство десь.
Вже випустив нас інтернат, світами.
І світ яскравий і безмежний весь
Чекав на мене… Я й пішла… До мами…
Старий під’їзд не радісно зустрів
Облупленими, сірими дверима.
Дзвонила, та ніхто не відчинив,
А ж тут сусідка вийшла, тітка Сима.
Одне я зрозуміла з її слів —
Що маму в «пристарілий дім» забрали,
Бо п’яний Коля так її побив,
Що мама геть ходити перестала.
А далі, вже не чула більше слів,
Блукала невідомими шляхами…
Мене в притулок сам Господь привів,
І я побачила в візочку маму:
Змарніла і на скронях сивина,
Худенькі плечі, змучена усмішка…
Зніяковіла, в погляді — вина.
— Ось бачиш, доню, геть не ходять ніжки.
Пробач мені, що я нас віддала —
Тебе в притулок, а себе на муку…
Нічого я їй не відповіла,
Лише міцніше стисла мамі руку.
Я вийшла заміж, маю двох дівчат.
Біжу з роботи, знаю що чекають.
Вони мене виходять зустрічать
І завжди дуже міцно обіймають.
А поруч мама, майже молода,
На паличку спираючись, крокує
Минули сльози, біль і гіркота,
Лишилася любов… вона лікує!
Автор: Алла Мініна — спеціально для сайту Доброта