Сидів собака при дорозі —
Старий, голодний і худий…
Із місця зрушити не в змозі,
Всім непотрібний, всім чужий.
Хазяїн там його залишив,
Сказав: «Чекати!», він — чекав,
Про те, що став у домі лишнім,
Цього, звичайно, пес не знав…
Хазяїн мовчки сів в автівку,
Загув мотор і різко рушив,
А пес услід лиш гавкнув дзвінко,
Та з місця ні на крок не зрушив…
Вже кілька днів сидів на місці —
Не їв, не пив, а вірно ждав,
Хотів додому, супу в мисці,
Все на дорогу поглядав.
За скільки років його служби
Він вперше був один, не вдома,
Його любові, його дружбі
Утома була невідома.
Хазяїн і його родина —
Собаці були найдорожчі,
Ніколи в нього до людини
Не було навіть краплі злості.
Більше десятка літ прожив —
Невже ж господар його зрадив?!
Пес був щасливий, пес тим жив,
Коли хазяїн його гладив!..
Так, постарів… Так, став хворіти,
Але ж любити не втомився —
Собою ладен всіх зігріти,
Та, бач, на трасі залишився…
Не міг собака в те повірить,
Що друг найкращий його зрікся,
Що міг отак його покинуть…
І він сидів, не сходив з місця…
…Цей світ жорстокий невимовно,
І ми самі у тому винні —
Ми, люди, живемо гріховно,
Від нас страждають безневинні.
Всі живемо: «Щоб було зручно»,
Піклуємось: «Що люди скажуть?»,
А поряд — хтось стражда беззвучно,
Хоча і виду не покаже.
Що стало з нами, хто підкаже,
Чому людей хороших мало?
Хай ця історія розкаже,
Як підлість ВІРУ не зламала!..
Марина Хорольська 05.08.2018р.