Так сумно усвідомлювати те,
Що їдуть люди з України без зупину.
Лишаючи все рідне та святе –
Батьків, своїх коханих, дім, дитину!
Там мама кинула сім’ю – і за кордон,
Там тата місяцями нема вдома!
І це страшна реальність, це не сон,
Коли закінчиться? Нікому не відомо!
Хто виїхав – повернеться навряд,
Нічого в ріднім краї їм не світить.
Все більше й більше! Їдуть всі підряд!
І майже кожен на постійне проживання мітить.
Причина цьому всьому лиш одна –
Немає нашим людям тут роботи.
Статистика невтішна і сумна,
В нас не питають: ”За дипломом хто ти?”
Якщо при владі хтось у тебе є –
Чи дядько, чи якась заможна тітка,
Ще якось забезпечать майбуття твоє,
А якщо ні – вперед, на заробітки!
Вже виїхало люду до пуття,
Не дивина – сім’я країну залишає…
Коли ж в нас буде гідним ТУТ життя?
Ні я, ні ви, ніхто того не знає…
© Людмила Степанишена
