В аптеку зайшов чоловік років п’ятдесяти. Сивина на скронях, бліде, все в зморшках обличчя, спантеличеність чи то збентеженість у погляді говорили, що він чимось пригнічений.
— Допоможіть. Може, якесь зілля у вас є, бо ліків від моєї недуги я досі не знайшов ні в одній аптеці.
— А що болить у вас? — зацікавлено запитали його.
— Душа…
Знизавши плечима, жінка в білому халаті намагалась дізнатися, що насправді з людиною тратилося.
— Яка причина вашого захворювання?
Гадаючи почути у відповідь: «негаразди в сім’ї», «розлучення» чи інше, до неї долинуло тихе, вимовлене з болем чи то з докором:
— Фіалки.
— Як? — знову запитала в чоловіка.
І той, перевівши важке дихання, витерши піт, що виступав на скронях і на чолі, повів мову про дитинство, про свою матір.
— Дуже любила мене мати. Жили удвох на околиці села. Батька свого я не пам’ятаю: мати говорила, що москалі живцем кинули у криницю… Коли я підріс, поїхав вчитися до міста, там і залишився.
Його очі наповнювалися слізьми, і час від часу він прикладав руку до серця.
— Спочатку часто приїжджав до матері: по три, а то й більше разів на рік. Але місто засмоктало мене: труднощі на роботі, вдома ненагодована сім’я…
Згодом отримали квартиру. Думаю, поїду до матері, привезу її, нехай побачить мою господу. Відтак передумав — доведу до ладу — і вже тоді поїду. Минуло ще два роки. Мати вже сусідкою листа передала. Дуже просила приїхати. Я знав, що поїду до неї, обов’язково, але не міг знайти вільного часу. То вікна дофарбовував, то ванну плиточкою облицьовував, а то ще якась робота.
Уже пізно восени я все-таки зібрався навідати маму. Іду в поїзді, на душі ніяково. Крізь силу хочу уявити зустріч з мамою. Думаю: «Приїду, впаду на коліна, обцілую руки матері, нехай вибачить старенька, що призабув дорогу до її порогу… Там, пам’ятаю, ще тоді стеля у сінях обвисла. Тепер, мабуть, і обвалилася. Нічого, я взяв відпустку і все доведу до ладу. Оновлю хатину, обгороджу садибу, дровець на зиму придбаю…»
Десь далеко вдарив дзвін. Якась незнана тривога пробігла по всьому тілу.
Від важкої ходи забилось дихання у грудях. На плечах — рюкзак. Купив матері хустину. Казала, що холодно їй взимку — придбав тілогрієчку, купив теплого светра. Може, зрадіє старенька… Зупинивсь, як укопаний. На подвір’ї багато людей. Похорон. Кого ховають? Матір?!
Підійшла сусідка:
— Мати до останку виглядала тебе. Так на ослоні біля вікна і заснула, не прокинувшись уже більше… У сінях для тебе приготувала мішечок картоплі, квасолі, у ящичку — бурячки, капуста, морквиця… На столі залишила конверт… з грішми — тобі пристарала. Сама недоїдала, а яку копійчину мала — для тебе берегла… Ти не приїжджав, а дуже вже хотіла побачити, весь час згадувала, кликала у снах: «Синочку, синочку…»
У грудях пекло, серце готове було вирватись чи тріснути, розірватися всередині. Хотілось кричати, ридати. Я проклинав місто, квартиру, себе…
І коли тепер приходжу на могилу матері, на мене завше дивляться маминими очима фіалки, посаджені тут сусідкою. Джерело
