Одного разу, вчителька літератури почала свій урок з розповіді:
— Під час сильного шторму корабель терпить аварію. Одна із сімей змогла дістатися до рятувального човна, але місце для порятунку було лише одне. Чоловік зайняв це місце, а дружина лишилася помирати в водах океану. І перед смертю жінка промовила останню фразу…
Вчителька затихла, обвела поглядом весь клас і промовила:
— Як ви вважаєте, що це була за фраза?
Більша частина учнів почали викрикувати: «Я ненавиджу тебе!», «Ти нікчемний чоловік!» і всі інші відповіді в такому стилі.
Вчителька помітила, що всі діти активні у висловлюваннях, а один учень весь час сидів і не промовив ні слова.
Вона підійшла до нього і запитала:
— А ти як думаєш, що жінка тоді сказала?
— Подбай, будь ласка про нашу дитину!
— Ти вже чув цю історію? — здивовано запитала вчителька.
— Ні, не чув! Але мама перед смертю, теж саме сказала татові.- відповів хлопчик.
Вчителька повернулася до вікна, та дивилася в нього ледве стримуючи сльози, потім повернулася до класу і сказала:
— Вірно! Корабель затонув разом з дружиною. Чоловік повернувся додому, де чекала його маленька донька. Він виховав її сам в любові, як тільки зміг. Коли батько помер, серед його речей дівчина знайшла щоденник, в якому було написано: «Коли ми вирушили у відпустку, ми вже знали про її страшну хворобу. В неї залишалося всього декілька місяців. Я б все віддав, пішов на дно замість неї, але тільки заради дитини я залишився жити. Мені довелося залишити кохану, одну в водах океану».
Всі учні сиділи мовчки. По обличчях було видно, що вони глибоко вражені та зворушені цією історією. Вони вперше у житті зрозуміли, що перше враження про людину, може бути оманливим.
Ніколи не засуджуйте інших людей за їх вчинки поверхнево, бо ми можемо багато чого не знати про їхнє життя.
