Він дарував без приводу їй квіти й прикраси із гірського кришталю,
Та головне – він дарував бажання жити. Вона казала йому щиро: «Я люблю!’’
Сусіди ними тихо милувались, І говорили пошепки: “Авжеж!
Якби у нас чоловіки так закохались, То щастю не було би уже меж!”
Та час пройшов, вже сивина на скронях, І посмішка вже зникла на вустах,
Нема тепер його руки в її долонях, Їх щастя зникло, загубилося в літах.
Тепер у кожнім їхнім слові недовіра, Образа, недомовленість якась,
І туга за минулим та зневіра, Як той полин – проявлено гірка.
Чужа людина… Що вона, що він їй… Живуть окремо, в гості ходять теж,
Долають кожен сам життєві буревії, Бо пристрасті в сім’ї не мали меж….
Та якось йшла по вулиці вона, Додому з магазину, було темно…
Й почула: б’ють когось три пацана, Три гопника – на поміч йти даремно?
Ні, будь що буде – вчили так її батьки, Що йти на поміч завжди треба людям.
І помахом тендітної руки, Вона влучає гопнику по грудях.
“Ты одурела баба, шо ты бьёшь? Я щас как врежу – ты уже не встанешь!»
Та звук сирен лякає трьох “святош’’ – Вони поспішно, похапцем тікають.
“Що це за чоловік такий лежить? В крові обличчя, та таке знайоме…’’
І серце стиснулось у неї вмить: “Це ж він! Цей мій колись коханий Рома!’’
Стирає кров вона з його повік, А він лежить так непорушно-тихо,
Її колись коханий чоловік… “Яке ж його спіткало лихо!
Ні, я не кину, виходжу його, Якщо врятують лікарі, якщо врятують…”
І обняла колись коханого свого — Його життя таки чогось вартує…
Щодня вона в лікарні – він лежить, І пам’ять повертається поволі:
Ця жінка, що тут день і ніч сидить – Та це ж його колись кохана Оля!
О, як вона ходила, ніби лань, І як вона літала, ніби пташка!
Коли ж вони переступили грань, Поза якою разом жити стало важко?
Та неважливо вже коли — тепер вона Для нього знову стала надважлива,
І в серці знову зойкнула струна, І знов кохання засвітилось диво.
“А може ми забудем, що було Між нами в ці роки?’’,- вона сказала.
І в серці знов з’явилося тепло, Як в юності вона його кохала!
Він теж нарешті зрозумів усе – Всі свої промахи і помилки колишні.
Тепер на хвилі щастя їх несе, — Несе життя… А може й сам Всевишній…
І знову тішаться старі сусіди з них, І щастю їхньому радіють їхні діти,
І знов в оселі їх дзвінкий лунає сміх, І знов без приводу він їй дарує квіти…
Автор: Володимир Мілянчук