На місячній доріжці
Зустрілись дві душі,
Одна – до Бога пішки,
А інша – в грішний світ.
Одна – душа солдата
Загиблого в бою,
А інша – немовляти,
Народжена в Раю.
І так би розминулись…
Але душа бійця
На іншу обернулась:
Знайоме щось з лиця.
Сказала: « Гей, малеча,
А нумо , хлопче , стій!
А як ім’я, до речі, Матусеньки твоїй?»
Душа же немовляти
Була як чистий сніг:
« Мене чекає мати,
Аби я вчасно встиг…
Казав Господь, Галина –
Таке її ім’я,
Ось-ось народить сина,
А син її – то я!
Мене на Землю жити Господь благословив,
Я маю народитись…
А ти вже там пожив?» –
Так у бійця спитало
Майбутнє немовля
(Воно ще знань не мало:
Що то таке – Земля?)
А той боєць «Галина»
Повторював ім’я …
Та це ж його дружина
Чекала немовля.
Сплили перед очима
Щасливі ті роки:
Як він , ще був хлопчина Й просив її руки…
Весілля і навчання,
І пристрасті потік…
Він всі її бажання
Виконував , як міг.
Усе було чудово:
Вагітність – добрий знак!
І взяв він з жінки слово,
Що родиться козак!
А потім…Сум в родині..
В країну зло прийшло.
Галини очі сині
Зробилися мов скло.
«Не йди – вона просила –
Бо смерть гуляє там.,
Скількох вже покосила,
Та їй тебе – не дам!»
Та він своїй дружині Сказав приблизно так:
«Як друзів я покину,
Який же я козак?
Як гляну в очі сину,
Що з’явиться в цей рік?
Скажу, що в злу годину
Я за спідницю втік?»
Поцілував Галину
І рушив на війну…
А потім..постріл в спину..
І запах полину….
Згадав боєць те стрімко
Й до немовля сказав:
«Ти бережи Галинку
Що краща буде з мам.
Пробач мені ,дитино,
Вас з мамою підвів.
Та буду я невпинно
З тобою з перших днів!
Дивитимусь із неба,
Як швидко ти ростеш,
А все що буде треба
В житті ти сам знайдеш.
Обнімемося ж , сину,
Тобі час йти в життя
А я прикрию спину
Тобі із небуття»
На місячній доріжці
Невпинний душ потік:
Одні – до Бога пішки,
Хтось – в протилежний бік.
Народжуються діти,
В воєнний час страшний,
І щоб їх захистити
Хтось винен йти у бій.
Але допоки в серці
В жіночому любов,
Життя не перерветься,
Відроджуючись знов!
Автор: Людмила Васильєва
